Чи є ви учнем Ісуса. Програма 3 з 4.

 

Диктор: Сьогодні в «Шоу Джона Анкерберга». Якого життя Ісус очікує від тих, хто вірить у Нього?

Девід: Ми маємо поставити це запитання. Воно стосується життя кожного з нас. Чи є Ісус таким коштовним для нас, що ми готові залишити все те, що Він каже нам залишити для того, щоб іти за Ним? І це не якась радикальна або екстремальна версія християнства. Це базове Біблійне християнство. Це те, що означає «бути послідовником Ісуса».

Галаті: Я розумів, що якщо лідери не будуть з нами, то нам буде дуже важко донести це до церкви. Ось чому я почав навчати свою команду.

Біл: Він сказав: «Ідіть і навчіть всі народи». Це веління. А учні – це люди, які ідуть за Ісусом. Вони вибрали це життя з Божої благодаті й готові йти за Ним.

*****

Анкерберг: Сьогодні я маю трьох гостей, які дадуть відповідь на запитання: «Що означає бути учнем Ісуса»?

Це доктор Девід Плат, який був пастором у церкві Брук Хілс і став відомим, як наймолодший пастор мега-церкви в Америці. Зараз він голова ради “Міжнародна місія союзу південних баптистів”. Він автор семи книг, серед яких «Радикал: вирви свою віру з обіймів американської мрії».

Наш другий гість – доктор Робі Галаті, який пережив кардинальний порятунок від життя в наркозалежності. Він пішов у семінарію й написав сім книг про наставництво, серед яких «Зростання» та «Посаджений». Зараз він є пастором другої за розмірами церкви в Тенесі – баптистської церкви Лонг Холоу.

Наш третій гість – Біл Хал, пастор, вчитель та автор двадцяти книг, серед яких «Пастор, який виховує учнів» та «Церква, яка виховує учнів». Перед тим, як Робі Галаті став пастором церкви Лонг Холоу, він був пастором церкви Брейнерд. Я спитав у нього про те, як він підбадьорював членів своєї церкви там, щоб вони йшли й навчали інших. Послухайте. Робі, цього разу я б хотів звернутися до тебе. Ти зрозумів, що тобі потрібно правильно почати все в команді твоєї церкви. Вони не знали, про що ти казав, коли розповідав про навчання учнів. Що ти сказав їм та з чого ти почав?

Галаті: Що робити, якщо ти приходиш до церкви, яка втричі більша за ту, пастором якої ти був раніше, й ти намагаєшся застосувати стратегію наставництва?

Я розумів, що якщо лідери не будуть з нами, то нам буде дуже важко донести це до церкви. Ось чому я почав навчати свою команду. По суті, я взяв нашу тригодинну бізнес-зустріч, яка типова для всіх церков, бо ми зосереджуємося на будинках, фундаментах, бюджетах та показниках недільної школи… І, по суті, Джоне, я змінив оцінку. Я сказав, що це не те, що ми вважатимемо успіхом. Не зосереджуймося на тому, щоб рости вшир, і зосередьмося на тому, щоб укорінюватися в життях людей. Ми перетворили нашу тригодинну бізнес-зустріну на півтори години наставництва та півтори години обговорень проблем у церкві.

Анкерберг: Фактично, це була зустріч співробітників.

Галаті: Саме так. І це було дивовижно. Я відразу ж сказав їм: «Ми разом заучуватимемо місця Письма з другого послання до Тимофія». Вони відповіли: «Гаразд. Які вірші?» А я сказав: «Ми вивчимо напам’ять усю книгу». І цього часу – що було досить цікаво – пастори, які входили до числа співробітників, ніколи не заучували напам’ять розділи або навіть кілька віршів поспіль. Спочатку вони сприйняли цю ідею без ентузіазму. Я ніколи не забуду, як ми були на першому розділі й були готові до того, щоб переходити до другого розділу. І було таке відчуття, немов хтось запалив світло. Я сидів там і відчував реальну Божу присутність, коли один з наших співробітників читав напам’ять перший розділ другого послання до Тимофія. Джоне, цей час підбадьорення, спілкування, перебування разом змінив шлях нашої церкви, а в підсумку й наших співробітників. І наприкінці року – вони не знали цього – я вже проводив з ними групу наставництва. Я показував їм на прикладі, якою вона має бути. І наприкінці я сказав: «Отже, ми займалися цим рік. Тепер я хочу, щоб ви – восьмеро людей – пішли й знайшли групу. Я хочу, щоб ви знайшли від трьох до п’яти людей, і хочу, щоб ви почали вкладати в них». Я кажу про чоловіків та жінок, бо серед наших співробітників були й жінки. Але ми радимо – й я вважаю, що це правильно з Біблійного погляду – створювати групи за статевою ознакою: чоловіки з чоловіками, жінки з жінками. Ви розумієте, що все це означає. Але це стало початком процесу наставництва в Брейнерді. Коли ми почали, то в цих групах було небагато людей: від трьох до п’яти. А тепер, через п’ять років, ми плануємо побачити в січні – це неточні цифри – ми очікуємо побачити тисячу людей у групах від трьох до п’яти. І це на додачу до недільної школи та до служіння поклоніння недільного ранку. Це справді дійшло до того, що люди ростуть і множиться кількість людей у нашій церкві.

Анкерберг: Девіде, якщо подивитися на Ісуса, який звертався до учнів, якщо поставити себе на місце учнів, то як ти гадаєш, про що вони подумали, коли почули від Ісуса: «Підіть і навчіть народи»?

Плат: Гадаю, багато про що.

По-перше, для них це було логічно. Адже вони щойно побачили, як людина воскресла з мертвих. Їх не потрібно було просити, щоб вони йшли й розповідали про це людям. Вони були готові йти й розповідати людям про це. Я іноді думаю про це й мені здається, що коли ми кажемо про наставництво, то просимо людей займатися цим. Але якщо Божий Дух справді в нас, якщо ми справді віримо в цю Євангелію, то в цьому є сенс. Ми бачимо людину, яка воскресла з мертвих для того, щоб ми могли повернутися до Бога. Ми просто не можемо не робити цього. Насправді, їм сказали, щоб вони почекали, бо вони могли наламати дров, якби зробили це без сили Святого Духа. Ось чому Ісус сказав: «Почекайте. Коли зійде Святий Дух, ви приймете силу, щоб зробити це». Це той автоматичний достаток, який має бути в нашому житті в Христі. І те примноження, про яке казав Робі, не зобов’язано обмежуватися тим моментом, коли пастор приходить до команди співробітників великої церкви. Я згадую ті кадри, які я бачив, наприклад, в Індії. Маленька група віруючих сказала: «Ми оточені селами, де немає християн. Ходімо по двоє до цих сіл. Шукаймо людей, які відкриті слухати Євангелію. Поділімося Євангелією з ними. І подивімося, що зробить Бог». Для них усе це досить логічно. «Ми одержали вічне пробачення своїх гріхів. Ми оточені людьми, які не чули нічого схожого багато років. Ходімо й розповімо їм». Я згадую групу, яка складалася з двох хлопців. Вони пішли до села, щоб поділитися Євангелією, а три роки потому вже в трьохстах п’ятдесяти селах були церкви. І ці двоє хлопців не були особливо обдарованими або натренованими. Один з них займався розведенням курей, а другий був старшим інспектором у школі. Ці двоє мали Божий Дух. Вони мали Божу Євангелію. І Євангелія множилася через них. Усе тому, що вони зрозуміли, що були створені для цього.

Анкерберг: Біле, я б хотів, щоб ти знову одяг свою професорську мантію й допоміг нам пройти Матвія двадцять вісім. Дай нам визначення термінів. Чого Ісус насправді навчав нас?

Хал: По-перше, Він каже: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Отже…». Ви маєте всю владу, яка потрібна».

Вам не потрібно консультуватися з церковним офісом. Вам не потрібно просити чийогось дозволу. Ви можете сміливо діяти з цією владою. І Він каже: «ідіть, і навчіть».

І це веління. Учні – це люди, які йдуть за Ісусом.

Вони вибрали це життя і йдуть за Ним з Божої благодаті. А далі ми бачимо «всі етноси» – всі племена, народи, всі мови, всі народності світу.

Після цього Він сказав «христячи їх». Це свідчить про те, що процес, коли вони будуть навчені – це частина навернення людей до Христа.

А далі ми бачимо: «навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів». Це те, що багато хто називає «великим недоглядом» великого доручення.

Як уже казав Робі, ми забули про це. Ми не поставилися до цього серйозно. І це питання відрізняє тих, хто просто каже про те, що потрібно навчити народи, та тих, хто робить це насправді. Я маю на увазі людей, які роблять те, про що казали Девід та Робі. Вони навчають людей, роблять їх підзвітними. Часто підзвітність має якесь негативне значення, але в цьому разі це щось позитивне. Ми кажемо про взаємини, про любов та підтримку. А наприкінці ми бачимо ще одну обітницю – «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!»

Це не просто порожня фраза. Це не щось, що стосується всіх. Ці слова звернені до тих людей, які є учнями Христа, йдуть за Ним і навчають інших учнів. Він каже: «Я з вами в цьому, бо в цьому вся Моя сутність».

Анкерберг: Робі, в твоїй новій книзі я звернув увагу на два моменти, які здивували мене – сама проповідь не здатна дати учнів.

Розгляньмо в першу чергу цей момент. Що ти мав на увазі? Чому не можна одержувати учнів за допомогою самої лише проповіді?

Галаті: Дозволь я дам визначення, щоб люди не думали…

Я маю науковий ступінь з проповідування. Я вважаю, що проповідування важливе. Я вважаю, що нам потрібні проповіді та тлумачення Божого Слова. Але я б сказав, що не лише проповіді. Адже часто ми, пастори, починаємо думати – й я постійно чую, як люди кажуть: «Я навчаю учнів щотижня за допомогою проповідей». І це правда. Це частина процесу наставництва.

Але я вважаю, що потрібно щось більше. Нам потрібен намір. Нам потрібна підзвітність. Нам потрібне примноження. Кілька років тому я проходив навчання – працював над своїм докторським дипломом – і вирішив написати електронного листа Ейвері Уїлісу.

Я написав йому про те, що пишу дисертацію про проповідь для навчання учнів. Мені було дуже цікаво цим займатися. Я вирішив, що це досить цікава тема. І я написав йому й спитав: «Як тобі ця тема?» І його відповідь була просто безцінною. Він сказав: «Робі, я б не хотів угашати твою ідею про дисертацію, але проповідувати заради навчання учнів – це однаково, що піти до ясел, побризкати на дітей молоком і сказати, що ти їх погодував».

Анкерберг: Так.

Галаті: Так, комусь може дістатися трохи їжі, але вони не виростуть здоровими. І це змусило мене замислитися про те, що проповідь – це частина процесу наставництва, але не саме наставництво. Я вважаю, що корінь проблеми ми можемо побачити в посланні до Ефесян чотири, одинадцять і далі: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів», – дивіться, – «щоб приготувати святих на діло служби».

Протягом багатьох років пастори додержувалися ідеї – й церква підтримувала їх – що вони мають просувати справу служіння. І коли я розмовляю з пасторами, то мій виклик і моє запитання звучить так: «Можливо, ви не бачите наставництва в своїй церкві, бо були занадто зайняті тим, що займалися служінням самі, а не споряджали інших на справу служіння».

Анкерберг: Крім того, в своїй книзі ти казав про той факт, що той, хто приходить, щоб почути, той, хто приходить до недільної школи й слухає, й навіть той, хто приходить на групу з вивчення Біблії – всі вони не проходять справжній процес наставництва. Чому?

Галаті: Я кажу це з великою покірністю. Мені здається, що одна з головних причин, чому в нас виникає так багато проблем з наставництвом, криється в тому, що ми стисли його до «порційного» набору для недільного вечора, який ми раніше називали «наставництвом». Люди гадають, що якщо пройдуть цей курс або запишуться на нього, то стануть учнями, почнуть навчати учнів.

Наставництво – це більше, ніж курс або семінар, це шлях вашого життя. Це не курс, на який ви записуєтеся. Це шлях вашого життя. Воно активне й дієве.

І питання не в тому, щоб я приходив і слухав щось по неділях або сидів на уроці й слухав учителя. Суть наставництва в тому, щоб жити разом, ґрунтуючись на Божому Слові, навмисно споряджаючи та примножуючи віруючих.

Анкерберг: Девіде, третій пункт звучить так. Робі сказав: «Ти ростеш, як учень, служачи собі».

Плат: Безумовно! Ось як ми кажемо про це в нашій церкві…

…«Коли ви приводите відроджену людину до Ісуса, то як їй навчитися молитви?» Ви можете дати їй книги про молитву, провести кілька уроків. Але вона навчиться молитися набагато швидше, якщо ви запросите її до своєї таємної кімнати й покажете, як молитися. Як цей відроджений навчиться вивчати Біблію? Знов-таки, ви можете дати цій людині проповіді та інші ресурси. Але хіба не буде набагато краще сісти разом з нею за Біблією й сказати: «Ось що я роблю. Коли я беруся до читання Біблії, то розгортаю її, читаю розділ. Ось запитання, які я ставлю. Ось як я це розумію. Це все спонукує мене молитися, міркувати над Письмом, застосовувати його в своєму житті». Як цей відроджений віруючий навчиться проповіді Євангелії? Ви можете цілий день казати йому про те, щоб він ішов і ділився Євангелією. Але буде набагато краще, якщо ви запросите його в своє життя й покажете, як ділитися Євангелією. А після цього варто сказати: «Для того, щоб навчати учнів, для того, щоб робити все це, нам потрібно навчити ще когось, як молитися. І для цього тобі потрібно молитися. А щоб навчити когось ще, як вивчати Біблію, потрібно самому знати, як вивчати Біблію. А для того, щоб навчити когось ще, як ділитися Євангелією, потрібно самому ділитися Євангелією». І тоді ти розумієш, що Бог задумав усе це з самого початку. Він створив наставництво не лише для того, щоб інші зростали в Христі. Він створив наставництво для того, щоб ми зростали в Христі.

Адже коли інші покладаються на наше духовне зростання в питаннях свого духовного зростання, то нам потрібно підніматися на зовсім новий рівень. Я певен, що християни битимуться головою об стелю, доки їхнє християнство зосереджене на них самих. І лише коли вони починають віддавати своє життя іншим, щоб показати їм, як іти за Христом, вони можуть піднятися на зовсім нові висоти в своїх взаєминах із Христом. І ми розуміємо, що наставництво створювалося, як для того, щоб інші освячувалися, так і для того, щоб ми самі освячувалися.

Анкерберг: Так. Робі, я б хотів звернутися до тебе. Ісус сказав: «Тож ідіть, і навчіть всі народи».

Так? У світі живе два та вісім десятих мільярди людей, яким ніхто не несе Євангелію.

Вони не мають Євангелії. Вони не мають Біблії. Вони не чули послання Євангелії. І якщо хтось не піде до них, вони помруть і вирушать до пекла, бо ніколи її не чули. А ми, американці, сидимо й думаємо: «Що нам зробити?» Якби ми були цими людьми, а інші були християнами, то хіба ми б не хотіли, щоб вони прийшли й порозмовляли з нами, принесли Євангелію?

Галаті: Я вважаю, що наставництво прямо пов’язане з цим.

Адже в групі наставництва ми не просто наповнюємо голову знаннями, а й мотивуємо серце, даючи людям можливість зробити інакше, поміщаючи їх у різні ситуації. Раніше Девід казав про молитву. Я двічі на рік воджу свою групу наставництва до в’язниці. Не до в’язниці, а щоб проповідувати у в’язниці. Я пам’ятаю, як одного разу прийшов – це було кілька років тому – й почав навчати про провіденціальну молитву. Якщо Бог знає все й велить нам молитися, то яким має бути наш баланс у молитві? І ось я повів їх до в’язниці. Я ділився своїм свідченням. Це було в величезному залі. Тут ми мали жінок, а там – чоловіків. І єдине, що відокремлювало нас від ув’язнених – це жовта лінія на підлозі. Мої хлопці досить нервували. І наприкінці свого послання я сказав: «Якщо хтось із вас хотів би, щоб ми помолилися про вас, то перейдіть жовту лінію». До нас вийшло кілька людей. Я подивився на капелана й спитав: «Ми можемо підійти до них?» А він сказав: «Так, ви ж пастор. Ви можете підійти». Я подивився на хлопців і сказав: «Пішли». Вони сказали: «Куди?» Я відповів: «Туди». Це було дивовижно, адже вони відразу ж почали молитися. І коли я вирішив поглянути на них, то побачив, що кожен з цієї трійці молиться про іншу людину зі сльозами. Ми сіли в машину й один хлопець, який виріс у церкві, сказав: «Робі, сьогодні я довідався про молитву більше, ніж за все своє життя». І це показало мені, що люди починають наслідувати лише тоді, коли хтось дає їм приклад.

Анкерберг: Коли ти вперше вирушив за кордон?

Плат: Якщо казати про роки в старшій школі, то я мав можливості поїхати за кордон. Але була одна особлива поїздка. Я був у країні третього світу, в оточенні бідності. Це по-новому відкрило мені очі на реальність духовної та фізичної бідності в світі.

Я пам’ятаю, як повернувся назад. Це був один з тих моментів, коли я замислився: «Як моє життя тут може вплинути на поширення Євангелії там?» І щоразу, коли я опинявся з братами та сестрами в Христі в інших частинах світу, це бажання лише зростало. Так було і в Південному Судані. Там я познайомився з братами та сестрами, які пройшли війну, але при цьому дивилися на мене з посмішкою на обличчі й казали: «Бог більший за те, що ми втратили». Ми збиралися разом з братами та сестрами в підземних комплексах в Азії. Я бачив, як вони обливалися сльозами через те, що хотіли, щоб люди, які їх оточували, визнали Христа.

Анкерберг: Як тобі вдалося спонукати поїхати кудись тих своїх людей, які ніколи нікуди не їздили,?

Плат: У контексті всього цього ми закликаємо кожного члена нашої церкви віддати два відсотки свого життя в році на проповідь Євангелії в інших частинах світу. Фактично, це один тиждень їхнього життя. Ми кажемо так: «Ви віддаєте два відсотки свого життя комусь ще. І це кардинально змінює решту дев’яносто вісім відсотків вашого життя, яке ви проживаєте тут». Короткострокові поїздки на кшталт цих є частиною нашого довгострокового процесу наставництва, бо люди йдуть, беруть участь у служінні й починають розуміти, що можуть робити те саме й у себе вдома. А інші люди їдуть на проповідь Євангелії, а потім кажуть: «У світі така потреба! Ці люди ніколи не чули Євангелії. Можливо, мені не варто повертатися». Ми кажемо людям: «Якщо ви поїдете й не схочете повертатися, то не потрібно. Ми відправимо вам ваші речі. Ви можете залишитися там. Ми будемо раді, якщо ви залишите церкву й поїдете, створите церкву там, де її немає». Таким чином, короткострокові поїздки підживлюють довгострокові.

Анкерберг: Біле, іноді мені важко переконати людей у тому, що люди в інших країнах полюблять їх більше за мене або за інших пасторів. Так? Я брав із собою за кордон тесль і вони будували будинки для людей, для служителів, для лікарів. Я бачив, як лікарі, дантисти та медсестри їхали з нами, піклувалися про людей. Вони допомагали тим, хто ніколи раніше не стикався з медициною. Ці люди були в захваті від них. Як підбадьорити простих людей у тому, що якщо вони поїдуть за кордон, то Бог використовуватиме їх дивовижним чином?

Хал: Гадаю, їм варто розповідати історії тих людей, які вже це зробили. Я знаю, що коли я поїхав за кордон – за останні тридцять років я побував у п’ятдесяти країнах світу – то відчув себе безпорадним. Я відчув себе маленьким та неспроможним. Через неймовірні культурні відмінності, через економічні відмінності, через політичні питання. І це змусило мене молитися й покладатися на Бога та на послання, на те просте послання, яке Він дав нам для того, щоб ми несли з собою по світу. І люди відповідають на нього. Ті з нас, хто навчає та проповідує, почуваються трохи більш безпорадними, ніж ті люди, які їдуть і будують лікарні, роблять меблі або копають нові криниці. Є безліч прекрасних речей, якими люди можуть займатися зараз за невеличкі гроші. Ви можете їхати й змінювати світ. І це змінює вас. Це змінює ваші пріоритети. Ось чому я вважаю, що історії тих, хто побував там і може розповісти про свої переживання, є тією мотивацією, яка здатна торкнутися серця людини. Вони виглядають такими логічними, що на них годі не відреагувати.

Анкерберг: Так. Ми не знаємо, як Бог використовуватиме нас. Але якщо ми будемо відкриті, то з нами можуть статися дивовижні речі. Наступного тижня я хочу повернути за ріг і порозмовляти про те, що сказав Павло – «Та й усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, будуть переслідувані».

Є ціна, яку доводиться платити за те, щоб бути учнем Ісуса Христа. Ми не особливо кажемо про це в американській церкві. Але китайці кажуть, що вони несуть Євангелію зі сходу на захід. Вони несуть її назад до Єрусалиму через усі країни, бо вони не бояться померти. Я б хотів порозмовляти про це. Можливо, ми не казатимемо про смерть, а можливо, й казатимемо. Є ціна. І я хочу порозмовляти про те, як нам прийняти цю ціну, навчаючи учнів. Сподіваюся, ви приєднаєтеся до нас наступного тижня.

*****

Якщо ви хочете знайти взаємини з Ісусом Христом, заходьте на наш сайт за адресою джей-ей-шоу крапка орг і натискайте на вкладку «Помолитися, щоб визнати Ісуса Христа, як Рятівника».