Боже підбадьорення для тих, хто дбає про хворих. Програма 1

 

Диктор: Сьогодні в «Шоу Джона Анкерберга»:

 

Кен Тада:Був момент, коли одного разу ввечері мені довелося сісти на край ліжка й сказати Джоні: «Я досі люблю тебе, але я почуваю, що інвалідність піймала мене в пастку».

 

Диктор:Як Бог допомагає та підбадьорює тих, хто щодня дбає про близьких людей, які страждають?

 

Джоні Еріксон Тада:Я побачила, як депресія пішла. Я побачила, як туман почав зникати. Я побачила світло в його очах. Я побачила посмішку, яка йшла від серця. Я бачила, що Кен вважав мене тим, цитую, «дорогоцінним подарунком», про який Бог сказав йому».

 

Доктор Майкл Іслі:Коли Кен дбає про Джоні, коли Сінді дбає про мене, а ви дбаєте про свого друга, або матір, або батька, або сестру, або дитину – це служіння, в якому не можна позначати галочками: раз, два, три. Це служіння, яке Бог дав вам – дбати про того, хто не може подбати про себе сам. Воно дорогоцінне та сильне в Його очах. Воно впливає на інших людей, коли вони бачать, як Кен дбає про Джоні, як Сінді дбає про мене.

 

Диктор:Сьогодні я маю в гостях доктора Майкла Іслі, почесного президента Біблійного інституту Муді та його дружину Сінді. Також з нами Джоні Еріксон Тада, фундаторка «Джоні та друзі» та її чоловік Кен. Приєднуйтеся до нас на цьому особливому випуску «Шоу Джона Анкерберга».

 

Анкерберг: Ласкаво просимо на нашу передачу. Сьогодні на вас чекає дивовижний випуск. Ми маємо чудових гостей, з якими я хочу вас познайомити: доктор Майкл Іслі та його дружина Сінді. А також Кен Тада та його дружина Джоні Еріксон Тада. Знаєте, на нас чекає дивовижна тема.

Я хочу почати її з двох жахливих історій. Одного разу мій батько повернувся додому з проповідницького поля. Ні єдиного дня в своєму житті він не хворів. Він пішов, щоб йому зробили рентген. Лікар вийшов і сказав мені, що його тіло наповнене раковими пухлинами в мозку та інших частинах тіла. «Джоне, ви маєте сказати йому, що через дев’яносто днів він помре». Тієї миті відповідальність за турботу про нього лягла на мене. Знаєте, цю тему не проходять у семінаріях та старших школах. Кілька років потому, після того, як моя мати спостерігала за тим, як її краща подруга помирає від хвороби Лу Геріга, вона пішла до лікаря й він сказав їй: «Ви маєте БАС». Вона прекрасно уявляла, якими будуть її наступні двадцять чотири місяці.

Ми звертаємося до тих з вас, хто має близьку людину: дружину, чоловіка, батька, який почув погану новину. Як Бог може допомогти вам, коли ви чуєте такі новини? Ці люди пройшли через усе це. Ось чому я називаю їх експертами з болю. Все тому, що вони знають ці почуття. Я хочу порозмовляти з ними про це. Я хочу подивитися на це очима тих, хто доглядає. Ми почули про переживання тих, хто страждає. Але настав час дати слово тим, хто дбає про хворих. Саме їм присвячені три наші наступні передачі.

Сінді Іслі, я дуже радий, що ти тут. Я хочу, щоб ти повернула нас до моменту, коли зрозуміла зі слів лікаря, з чим зіткнувся Майкл. Розкажи нам, із чим він зіткнувся та як ти це сприйняла?

 

Сінді:Найбільше я боялася за останню операцію, бо йому мали з’єднати кілька хребців у шиї. Безумовно, при будь-якій операції існує ймовірність смерті через ускладнення. Коли лікар вперше згадав про це, я намагалася не хвилюватися, доки не буде приводу. Я подумала: «Знаєте, що? Я прийму це, якщо воно трапиться». Але коли він лягав на операцію, перед її початком медсестра сказала мені, що вийде через п’ятнадцять – тридцять хвилин, щоб сказати мені, як ідуть справи. Після цього його відвезли. Я пішла до кімнати очікування. Я знала, що операція мала початися о дев’ятій ранку. Спочатку минула дев’ята п’ятнадцять, потім дев’ята тридцять, а далі дев’ята сорок п’ять і десята нуль нуль.

Там був телефон, який персонал хірургії час від часу використовував, щоб зв’язуватися з рідними. Я чула, як називали прізвища родин пацієнтів і вони йшли до телефона. Крім того, там був телевізор, на який виводилися новини про те, що така людина пішла на одужання, а операція такої проходить добре. Я так і не побачила там імені Майкла.

Я почала панікувати, бо подумала: «Господи, зі Своєї милості Ти сказав: «Майкле, повертайся додому, добрий та вірний рабе». Я знала той біль, в якому він жив. Він радо повернувся б додому з цього хірургічного стола, як на небеса, так і до мене. Я дуже злякалася. Я почала ходити сюди-туди. В підсумку я попросила когось зателефонувати до операційної, але вони не відповіли. Я подумала: «Він гине, а вони лише намагаються утримати його на цьому світі». Тоді мені довелося покластися на Божу милість і сказати: «Я не знаю, що Ти приготував для мене, але хоч би що це було, я готова це прийняти. Та й що мені залишається, крім покластися на Тебе?»

 

Анкерберг: Так. Яку пораду ти дала б тим, хто цього тижня або нещодавно почув погану новину, враховуючи те, через що ти пройшла?

 

Сінді: Зробіть глибокий вдих і довіртеся Богові. Бог прекрасно знає ту ситуацію, в якій ви перебуваєте. Ми маємо Бога співчуття, який відчуває те саме, що й ви. Поза всяким сумнівом, Він буде з вами. Я не маю сумнівів у тому, що Бог проведе мене через усе, з чим я стикаюся. Ось чому я не переживаю про такі речі. Я думаю: «Що гірше могло статися в цій ситуації?» І я програю цю ситуацію в голові. А потім я питаю: «Чи буде Бог там?» Так, буде! З Богом я знаю, що зможу пройти через ці речі. Чи подобається мені це? Ні, ні краплі! Але з Божою підтримкою, допомогою, розрадою, співчуттям, любов’ю та вірністю я можу це зробити.

 

Анкерберг: А як щодо дітей? Як вони сприйняли цю новину?

 

Сінді: Наші діти різного віку. Старші краще розуміли ситуацію. Наша найстарша дочка, якій тоді було близько двадцяти років, сказала, що за кілька тижнів до операції прокинулася, плачучи від страху, що її батько помре. Ми не ділилися особливими подробицями з молодшими дітьми. Навіщо проводити їх через паніку та страх? Як і більшість людей, наші діти обробляють інформацію по-різному, залежно від того, схильні вони до тривоги чи ні. Я вважаю, що вони більше боялися під час самої операції. Безумовно, мої почуття впливали на них. Але знаєте, на щастя Бог провів його через це й повернув додому.

 

Анкерберг: Що ти відчувала, коли бачила жахливі страждання Майкла? Що ти думала про Бога?

 

Сінді:Знаєте, Майкл каже, що ніколи не питав «Чому?». Я постійно питаю «Чому?». «Чому, Господи, ця людина, яка перебуває в зеніті свого служіння… чому не звільнити його для того, щоб підняти Біблійний інститут Муді на новий рівень? Або в проповіді? Або ще в чомусь. Господи, чому він? Чому Ти вибрав його?» Але відповіді немає. Я не одержала відповіді й це нормально. Я просто довіряю й кажу: «Господи, Ти знаєш переплетення нашого життя, а ми – ні». Я не думаю, що ми зможемо зрозуміти, як Бог використовує біль Майкла в його житті, в житті нашої родини, доки ми не опинимося на небесах. І певної миті я прийняла це. Я не проти цього, Господи. Я довіряю Тобі в тому, що Ти зробиш те, що потрібно.

 

Анкерберг: Згадай, про що ти думала тієї миті, коли лікарі та медсестри не казали тобі про його стан? Ти подумала: «Господь забрав його»? А як щодо тебе?

 

Сінді: Що мені тепер робити? І це було запитання не про те, хто про мене подбає, а про те, що мені робити без мого найкращого друга. Майклові дуже важко через біль, бо він не може робити ті речі, до яких звик. Я постійно кажу йому, що це хвилює мене в останню чергу. Ми можемо найняти когось, щоб підстригти наш газон. Але мені потрібен ти. Я розмовляю з ним про все, що почуваю, що думаю, про свої справи. Я використовую його, як резонатор для всього. Що мені робити без нього? Я хочу постаріти з ним.

 

Анкерберг: Майкле, Яків каже: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування». А я кажу: «Так добре?» Павло каже: «бо ходимо вірою, а не видінням». Ти казав про це багато разів на своїх проповідях. Якщо ви дивитеся на обставини, як на джерело теології, ви маєте серйозні проблеми. Але як мати радість?

 

Майкл: Ні я, ні Джоні не скажемо вам, що тієї миті, коли почули свої новини, закричали: «О, слава Ісусові! Це чудово». Знаєш, Джоне, багато хто хибно тлумачить це місце з Біблії про страждання. Бо Яків каже: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування», – пауза, – «А терпеливість нехай має чин досконалий». Іншими словами, ми проходимо через випробування й через них навчаємося й знаходимо терпіння, якого не могли б одержати іншим способом. Знайте, що коли на вас чекатимуть випробування й ви пройдете через них, ви навчитеся терпіння. І це терпіння дасть результат. А коли настане наступне випробування, я зможу посміхнутися й прийняти його легше, бо знаю, що Бог дав мені терпіння, якого я б не мав без цього випробування.

 

Анкерберг: Так. Ще один вірш: «Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги». Але ж це ти страждаєш.

 

Майкл: Цей вірш став для мене справжнім скарбом. Його називають хіазмою, ідеальним перехрестям, в центрі якого зійшлися слава та страждання. І, як неодноразово казав Христос: «Я маю піти до Батька, щоб постраждати, перш ніж увійти в славу». Те саме стосується й людського стану, але в набагато меншій мірі. Є люди, які не мають того, хто подбав би про них, самотні люди, які страждають. Я не розумію цього плетива. Сінді казала про плетиво. Але якщо ми зустрічаємо все це з вірою, то Христос використовує її. Це справді коротке та легке страждання. І коли ми перейдемо через поріг вічної слави, то здивуємося з того, яким буде життя на небесах.

 

Анкерберг: Є безліч доказів на підтримку воскресіння Ісуса, Його заяв, історичності Біблії, які можна використовувати, як стартовий майданчик для віри в Христа. Ми маємо чималу базу доказів. Але зараз ми кажемо про життєві обставини й Біблійна позиція до щоденного ходіння криється в виконанні всього цього вірою, а не баченням. А світ каже: «Якщо я побачу, то зможу повірити».

Але духовна людина каже: «Я вірю Божому Слову попри те, бачу я це чи ні. Насправді, навіть докази можуть виступати проти цього, але я однаково вірю». Порозмовляймо трохи про це.

 

Майкл:Так, «А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого». Я довіряю тому, чого не бачу. Ось чого Він просить у нас. Ось що Він сказав Хомі: «Блаженні ті, хто бачив і ввірував, але блаженніші ті, хто ввірував, не бачачи». Життя віри суперечить культурі, суперечить соціології. Але які мої варіанти? Покладатися на свої махінації, свої системи, свої милиці та медичне суспільство, на ще одні ліки? Все це не робить того, що сподівається зробити. Або мені, Джоні, Кенові та Сінді варто довіряти Христу й тільки Христу? Ось де є місце розради, навіть коли біль кричить щосили.

 

Анкерберг: Це дивовижно, Майкле. Ми розмовляємо з чотирма дивовижними людьми: доктором Майклом Іслі та його дружиною Сінді, а також з Кеном Тада та його дружиною Джоні Еріксон Тада. Кене, ваша книга – ми виведемо її на екран – це чудовий образ закоханої пари. Це любовна історія, «Нерозказана любовна історія». Це справді чудова книга. Мені б хотілося приділити дві години тому, як ти завоював цю дівчину, бо вона грала роль неприступної леді навіть в інвалідному кріслі. Достукатися до неї було непросто, але ти це зробив. І вона віддала тобі своє серце. Ти полюбив її. Ти знав, на що йшов. Ти викладаєш у школі, працюєш тренером з футболу. Вона подорожує по світу й ти подорожуєш з нею так часто, як можеш. Напружений графік все-таки дістав тебе. В книзі ти кажеш про роки перевірки. Інші наші глядачі вже дійшли до них. Розкажи їм про це. Що ти відчував?

 

Кен Тада: Я знав, що одружився з жінкою з інвалідністю. Але реальність цього дійшла до мене десь через рік після нашого весілля. Постійна гонка почала брати своє. Цікаво, але я не думав про покупки та інші речі, які чоловіки зазвичай дозволяють робити своїм дружинам. Я зрозумів, що ця відповідальність лежить на мені. До того ж, мені потрібно було перевертати її вночі, щоночі. Повернути людину з інвалідністю не так вже й легко. Ти можеш спати о другій, третій, четвертій годині ночі, коли тебе розбудять словами з іншого боку ліжка: «Кене, мені потрібно перевернутися». Я вставав з ліжка в напівсонному стані, в темряві, й змінював положення Джоні. Щоб змінити її положення, мені потрібно було брати подушки й підбивати їх з одного боку. Я також мав стежити за тим, щоб її ноги були в правильному положенні. Все це я робив у напівсонному стані й намагався знову заснути. А потім, можливо, всього через кілька годин, все це повторювалося. Крім того, я мав іти до школи, мав навчати дітей.

Так було весь перший рік. Був момент, коли мені довелося сісти на край ліжка ввечері й сказати Джоні: «Я почуваю, що потрапив у пастку». Все це почало даватися взнаки. «Я досі люблю тебе, але я почуваю, що інвалідність піймала мене в пастку». Через кілька років після весілля випробуванням для наших взаємин стала інша річ. Джоні завжди відчувала біль, але в неї з’явився біль, якого ми не розуміли. Він простромлював її спину й ставав дедалі сильнішим. Під час нашої подорожі Європою, в будинку нашого друга в Голандії, Джоні вперше зробила так. Вона сиділа за обіднім столом і сказала: «Знаєш, я вже не можу, не можу це робити. Я не можу терпіти це. Мені потрібно прилягти». Наскільки я пам’ятаю, тоді вона вперше зробила так. Ми відвели її до іншої кімнати й поклали на диван. Тоді вона сказала: «Мені боляче. Я вже не можу терпіти». Я сказав їй: «Коли ми повернемося, ходімо відразу до лікарів. Розберімося, в чому проблема». І коли ми повернулися назад до Штатів, то пройшли безліч аналізів, але ніхто не міг сказати нам, що ж з нею не так.

 

Анкерберг: Так. Ти вирішив, що зобов’язаний розібратися з цим, бо це хвилювало тебе, Кене.

 

Кен Тада: Так, ми намагалися.

 

Анкерберг: Ви здали всі аналізи, які тільки можна було здати, але вони однаково не могли сказати вам напевно. При цьому вона відчувала жахливий пронизливий біль, який вбивав її на додачу до всього решти, через що ви проходили.

 

Кен Тада: Ми гадали, що це жовчний міхур або поламана кістка. Ми мали багато варіантів, які ми збиралися перевірити й зрозуміти, чи не є вони причиною болю. Ми так і не знайшли справжню причину болю, але ми розуміли, що біль тривав.

 

Анкерберг: Чому це відіпхнуло вас один від одного?

 

Кен Тада: Одна з тих речей, яка трапилася… Пам’ятаєш, ми розмовляли про перевертання? Їх стало більше. Замість двох, одного-двох перевертань за ніч їх стало чотири – п’ять. Я знаю, що означає фраза «позбавлення сну». Я просто стомлювався. Джоні пробувала різні ліки. Одними з цих ліків призводили до зростання тривоги. Це призвело до того, що взаємини між нами стали напруженими, бо це не було…

 

Анкерберг: Так. Джоні, розкажи нам про це. Ти одна з найсильніших християнок, яких я тільки знаю, й ти казала, що почуття тривоги піймало тебе в свої пазурі. Було таке відчуття, немов злі духи намагаються дістатися до тебе. Це було темне та страшне почуття.

 

Джоні Тада:Іноді побічні дії знеболювальних набагато гірші за сам біль. Мені було важко жити з тим болем, який описував Кен, але побічні ефекти змусили мене перейти рису. Одного разу я сказала Кенові: «Я не повинна далі вживати це. Ці ліки не допомагають». Тоді Кен відвів мене до іншого лікаря й він прописав програму зі зменшення вживання цих ліків. Поступово мені вдалося забрати контроль у цих ліків. І з того моменту я не вживаю серйозних знеболювальних. Зараз мені доводиться боротися з болем іншими методами: за допомогою правильної посадки в кріслі, за допомогою подушки, підтримки спини, корсета, вживання води, глибини вдиху, частоти розтяжки. Ось як я зараз борюся зі своїм болем.

 

Анкерберг: Але ти теж була в пастці.

 

Джоні Тада:О, так!

 

Анкерберг: Ви обоє опинилися в пастці. Ти намагаєшся подбати про неї, а вона хоче почуватися краще, але не може. Чому це відіпхнуло вас один від одного? Рутина просто виснажила вас?

 

Джоні Тада:Я вважаю, що позбавлення сну стало надмірним для Кена. І через це я почувала на собі ще більшу провину. Я вела свого чоловіка до жахливої депресії, в яку він поринав дедалі глибше з ночі в ніч, і мій біль ставав лише сильнішим. Однієї миті – здається, я вже казала про це в іншій передачі – Кен сів на край ліжка й сказав: «Я здаюся. Я вже не можу це робити. Я в пастці. Я просто в пастці. Я не можу витримати психологічний тиск». А я сказала йому: «Любий, якби я була на твоєму місці, то відчувала б те саме. Я не буду лаяти і  звинувачувати тебе. Я триматимуся з тобою. Наблизьмося до Ісуса. Просто тримаймося за Ісуса». Ми почувалися так, немов опинилися посеред виру депресії, тривоги, болю, щоденної рутини та нескінченного щотижневого циклу життя з інвалідністю, від яких ми божеволіли. Ми схопилися один за одного й вирішили, що маємо наблизитися до Ісуса.

 

Анкерберг: Кене, мені подобається, що однієї ночі, коли ти вставав і перевертав її знову й знову, ти в підсумку усвідомив, що між вами виникла напруженість, і ти сказав: «Ми не можемо продовжувати жити з цією напруженістю». І тоді ти сказав: «Ми маємо помолитися». А Джоні каже: «Щось мені не хочеться молитися». А ти відповів: «Ось тому нам і потрібно молитися».

 

Джоні Тада:Ось тому нам і потрібно молитися.

 

Анкерберг: Я в захваті від цієї реакції. Це просто дивовижно.

 

Кен Тада: Знаєш, Джоне, це був Ісус. Саме Ісус допоміг нам стриматися разом під час цих випробувань. Так, я сказав Джоні, що ми маємо помолитися, бо ми знали, що потребуємо цього тієї миті часу.

 

Джоні Тада:Але погодься, Кене, що навіть зараз – хоч я й набагато краще даю собі раду зі своїм болем – хіба ти не відчуваєш відчайдушну необхідність в Ісусі?

 

Кен Тада: О, так!

 

Джоні Тада:Ми не втратимо милого та ніжного потягу до Христа, до якого нас підштовхнув біль. І хоч зараз я набагато краще даю собі раду з болем, і хоч мені доводиться прокидатися всього один раз за ніч, я однаково….

 

Кен Тада: Ти однаково тримаєшся за Ісуса.

 

Анкерберг: Я хочу поставити ще одне запитання, Кене, бо воно стосується тих, хто чує погану новину, а потім починає усвідомлювати, що на них чекає. Ти багато разів чув погані новини. Так? Що ти порадиш людям, які почули: «Я маю рак», або їхній чоловік (дружина) має рак, або їхній чоловік (дружина) має хворобу Альцгеймера, або їхній чоловік (дружина) має ще щось. Сам можеш назвати. Так? Що б ти сказав таким людям, які тільки починають проходити цей процес?

 

Кен Тада: Я вважаю, що, в першу чергу, потрібно зробити глибокий вдих. Потрібно зрозуміти… Я можу сказати, що я мав тривалі розмови з Богом, коли я вперше почув, що Джоні має рак. І протягом усього цього шляху Ісус формував мій фокус. Якби не Ісус – я не знаю, де б я був.

 

Анкерберг: Гаразд. Отже, ось що на вас чекає. Це лише перша частина історії, коли вони тільки почули погану новину. І це не найгірша частина. Про найгіршу частину ми порозмовляємо наступного тижня. Ми порозмовляємо про те, з чим доводиться жити тривалий час. І це не минає, а лише збільшується. Так? Друзі, дехто з вас сам дбає про близьких вам людей, але їм стає лише гірше. А ви виснажуєтеся. Де Бог? Я хочу сказати вам, що Бог допоміг цим людям, і хочу, щоб вони розповіли вам цю історію. Сподіваюся, ви приєднаєтеся до нас наступного тижня.

 

+++

Якщо ви хочете знайти взаємини з Ісусом Христом, заходьте на наш сайт за адресою джей-ей-шоу крапка орг і натискайте на вкладку «Помолитися, щоб визнати Ісуса Христа, як Рятівника».