Боже підбадьорення для тих, хто дбає про хворих. Програма 3

 

Диктор:Сьогодні в «Шоу Джона Анкерберга»

 

Кен Тада: Був момент, коли одного разу ввечері мені довелося сісти на край ліжка й сказати Джоні: «Я досі люблю тебе, але я почуваю, що інвалідність піймала мене в пастку».

 

Диктор: Як Бог допомагає та підбадьорює тих, хто щодня дбає про близьких людей, які страждають?

 

Джоні Еріксон Тада: Я побачила, як депресія пішла. Я побачила, як туман почав зникати. Я побачила світло в його очах. Я побачила посмішку, яка йшла від серця. Я бачила, що Кен вважав мене тим, цитую, «дорогоцінним подарунком», про який сказав йому Бог.

 

Доктор Майкл Іслі: Коли Кен дбає про Джоні, коли Сінді дбає про мене, а ви дбаєте про свого друга, або матір, або батька, або сестру, або дитину – це служіння, в якому не можна позначати галочками: раз, два, три. Це служіння, яке Бог дав вам – дбати про того, хто не може подбати про себе сам. Воно дорогоцінне та сильне в Його очах. Воно впливає на інших людей, коли вони бачать, як Кен дбає про Джоні, як Сінді дбає про мене.

 

Диктор: Сьогодні я маю в гостях доктора Майкла Іслі, почесного президента Біблійного інституту Муді та його дружину Сінді. Також з нами Джоні Еріксон Тада, фундаторка служіння «Джоні та друзі» та її чоловік Кен. Приєднуйтеся до нас на цьому особливому випуску «Шоу Джона Анкерберга».

 

Анкерберг: Ласкаво просимо на нашу передачу. Сьогодні ми приготували для вас чудовий випуск. З нами доктор Майкл Іслі та його дружина Сінді, а також Кен Тада та його дружина Джоні Еріксон Тада. Сьогодні я хочу почати з Кена та Джоні. Подивіться на обкладинку. Ось що таке гарна пара. Оце так маєш. Вони закохані. Так вони й живуть. Знаєте, вони закохані, але вони пройшли через важкі часи. Друзі, скільки ви вже в шлюбі, тридцять один рік? Десь близько…

 

Кен: Тридцять один рік.

 

Анкерберг: Тридцять один рік. Вона провела в інвалідному кріслі сорок шість років. Останні дванадцять років вона відчуває жахливий біль. У дві тисячі десятому році в неї виявили рак. Минулого тижня ми зупинилися на історії про те, як вона пролетіла всю країну з поламаною ногою. Ти не хотів її відпускати, але вона полетіла, бо ви не знали, травмувалася вона чи ні. Нога почала опухати в літаку. Ти зателефонував з Лос-Анджелеса до Балтімора. Що ти сказав цій жінці? Адже ці слова розплавили її серце.

 

Кен Тада: По-перше, я сказав: «Джоні, зараз я лечу до тебе». Вона протестувала, але з її голосу я розумів, що чиню правильно. В підсумку я вилетів до неї наступного дня. Це стало для нас поворотним моментом. Джоні вперше побачила, що я не жартував, коли казав, що хочу бути з нею й допомагати їй. Я шкодував через те, що вона поламала ногу. Я вважаю, що все це також допомогло нам правильно сприйняти події, коли ми почули про те, що вона має рак.

 

Анкерберг: Так. Ми звертаємося до людей, які наближаються до фінішу. Друзі, кілька разів ви гадали, що опинилися на фініші. Порозмовляймо про це докладніше. Коли вона довідалася, що має рак грудей, це був черговий удар. Іншими словами, ставало дедалі гірше, й гірше, й гірше. Але Бог звернувся до тебе. Що Він тобі сказав, Кене, під час молитви?

 

Кен Тада: Ось що сталося, Джоне. Я б хотів на хвилинку повернутися назад і згадати про те, що Бог звертався до мене за багато років перед цим. Він сказав: «Джоні – це найдорогоцінніший подарунок, який Я тобі дав. Дбай про неї». Це не був явний голос, але я почув цей голос у своєму серці. Тоді я цього не розумів. Але в дві тисячі десятому, коли в Джоні діагностували рак, я нарешті зрозумів, що Ісус готував мене. Я прекрасно пам’ятаю, як наша добра подруга виявила якісь зміни в грудях Джоні. Я теж подивився на них. Ми не знали, що це було. Але ми знали, що там щось було. Тому наступного дня ми записалися на мамограму. І коли ми пішли робити мамограму… В цій подорожі ми зрозуміли, що все працює за принципом «квапся й чекай». Вони не могли сказати нам, чи був це рак. Але вони схотіли зробити УЗД. Вони призначили нам час зустрічі з хірургом-онкологом. Хірург теж не зміг сказати нам напевно. Але він сказав, що нам, скоріше за все, доведеться робити операцію, бо все виглядає підозріло. І ми зробили операцію.

В усьому цьому процесі ми з Джоні зрозуміли, що Бог працював над нашими серцями. Все сповільнило темп, зупинилося. Ніяких подорожей, нічого… Залишилися тільки ми. І ми мали чудові моменти спілкування. Ми просто розмовляли, сидячи на задньому дворі, розуміючи, що є більша картина. Всі ті дрібні сварки, які ми мали, всі ті дрібні суперечки, які ми могли мати… Всі ці речі стали безглуздими, бо ми нарешті побачили більшу картину.

 

Анкерберг: Розкажи нам, що сталося, коли ти почула новину про те, що ти маєш рак грудей. Твоя реакція відрізнялася від реакцій усіх, кого я знаю. Ти подумала: «Ура! Нарешті я зможу покинути це місце!»

 

Джоні Тада: Джоне, коли ти сорок шість років страждаєш на параліч, то з нетерпінням чекаєш нового прославленого тіла на небесах. Це чудова річ. Крім того, я страждала від хронічного болю. Все це спрямовувало моє серце додому, вбік небес. Щоденний біль призвів до того, що мені було важко вставати вранці й знаходити в собі сили жити ще один день. І коли в мене діагностували рак, рак грудей третього ступеня, я подумала: «Оце так маєш! Ісусе, це мій квиток на небеса». І будь-яка депресія, яку я мала перед цим, зникла за ніч. Просто за ніч, як за помахом чарівної палички.

Але коли я побачила зростаючу присвяту Кена до мене… Одна справа дбати, бо це твій обов’язок або зобов’язання. Знаєте, якщо ви доглядальниця, то зобов’язані це робити. Одна справа, коли ти дбаєш бо шануєш свої обіцянки. Так, усе це добрі причини для турботи. Але ти відчуваєш щось інше, коли людина, яка про тебе дбає, простягає руку допомоги не через зобов’язання або примус, а тому, що хоче бути з тобою, хоче, щоб тобі було комфортно, хоче забезпечити тобі найкраще медичне лікування, хоче полегшити твій біль. Він хоче, щоб мастектомію тобі робив правильний хірург. Я бачила все це в очах Кена. Це була його присвята мені, бо зростала його присвята Ісусові Христу. Це було щось дивовижне.

 

Анкерберг: Так. Ти боялася цього найбільше. Ти почала хіміотерапію. Зазвичай хімія ще більше руйнує імунну систему. Ти була слабка й підхопила пневмонію. Ти найбільше боялася цього. Ти страждала від клаустрофобії й не могла дихати.

 

Джоні: Безумовно.

 

Анкерберг: Розкажи мені про ту ніч. Я хочу порозмовляти про те, що було, коли він перевертав тебе знову й знову, бо ти не могла дихати, не могла позбутися слизу. Після цього я хочу порозмовляти про те, про що ти молилася та що сталося.

 

Джоні Тада: Одна справа бути паралізованою й лежати на спині, намагаючись заснути, і зовсім інша – коли тобі доводиться боротися зі слизом та рідиною в легенях, яка потім починає булькати в твоєму горлі. Це жахливе почуття, немов ти тонеш. І ти не можеш сісти, не можеш підняти голову. Ти просто лежиш на ліжку. Я пам’ятаю, як сильно стомилася одного вечора. Хіміотерапія виснажила мене. Я стомилася від запаморочень, паралічу та болю. І я сказала: «Ісусе, сьогодні я потребую Твого дотику. Я маю відчути Тебе, побачити Тебе. Я маю знати, що Ти поруч». Після цього я заснула. Я прокинулася від булькоту в горлі. Мені довелося кликати Кена, щоб він посадив мене на ліжку й забрав слиз. І коли він стояв біля мого ліжка, біля тьмяної лампи, я подивилася йому в очі й сказала: «Боже мій, ти – це Він». А він сказав: «Хто я?» Я сказала: «Ти – це Він. Ти – Ісус». Це було одне з найчудовіших об’явлень. Тієї миті мій чоловік був моїм рятівником. Він був моїм рятівником і спасителем. Він був посланцем Христа в найкращому розумінні цього слова. Це було чудове почуття.

 

Анкерберг: Вона розповіла тобі про це пізніше. Що ти подумав?

 

Кен Тада: Це упокорює. Ти упокорюєшся, коли дружина вважає тебе представником Ісуса. Але це була одна з тих можливостей, коли я зміг показати свою любов до Христа через любов до Джоні.

 

Анкерберг: Того вечора ти боявся, що втратиш її.

 

Кен Тада: Ми досі не були впевнені в тому, як сильно цей рак вплине на Джоні та що на неї чекає. Тієї миті ми не були впевнені, що хіміотерапія вплине на рак третього ступеню, який в неї діагностували. Ми й перед цим знали, що пневмонія є однією з головних причин смерті паралізованих. Як сказала Джоні, бувають моменти, коли трапляються напади клаустрофобії. Ось чому я допомагав їй дихати. Це була важлива частина всього цього процесу. Перед цим я чув Ісуса й пам’ятаю, як після цього Він сказав мені особисто: «Хоч би про що вона попросила, зроби це». Я був повний рішучості допомогти їй, коли вона покликала мене на допомогу тієї миті. Я збирався зробити все, хоч би про що вона попросила. Це був чудовий момент для нас обох. Джоні побачила мене, як Ісуса. А я відчував, що роблю те, чого хотів від мене Ісус.

 

Анкерберг: Я б хотів зупинитися на цьому місці. Джоні, я хочу, щоб ти щось сказала хворим, які мають людей накшталт Кена, які опікуються про них. Чому вони мають регулярно дякувати їм на цьому шляху?

 

Джоні Тада: Бог любить вдячний дух. Йому подобається, коли Його люди висловлюють подяку, визнають ті внески, які інші роблять у їхнє життя. Я вважаю, що одна з найважливіших речей, які я щодня маю робити для Кена – це дякувати йому. Дякувати йому не солодкими мовами або лестощами, не порожніми лестощами. Я кажу про справжню вдячність, про розуміння тих жертв, на які він іде, про подяку йому. Він готує обід. Мій чоловік готує обіди, які виглядають просто чудово. І тому я зроблю все, щоб похвалити його: «Тільки подивіться на колір цієї тарілки. Кене, ти дивовижний. Як тобі вдалося це зробити?» Це прості речі, маленькі речі, які постійно підтверджують, що ті внески, які ваш партнер робить у ваше життя, цінуються. Це зміцнює зв’язки, які зв’язують вас.

 

Анкерберг: Розкажи нам про те, коли ви разом почали читати Біблію.

 

Джоні Тада: Коли ми почали відчувати, що депресія йде, то настала близькість. Це було десь в дві тисячі третьому – дві тисячі четвертому роках. Я не пам’ятаю. Це відбулося тоді, коли Кен одержав слово від Бога: «Джоні – це найдорогоцінніший подарунок у твоєму житті». Ісус став для нас ще ціннішим і ми хотіли живити це, рости в цьому, підтримувати це, плекати це, робити все можливе, щоб поливати це й зорювати цей ґрунт. Ми почали спільне читання Біблії протягом року. Ми робимо це зараз уже восьмий рік. Це набагато ближче привернуло нас один до одного та до Господа Ісуса. Мушу сказати, що під кінець моєї хіміотерапії був один момент, коли Кен віз мене по шосе сто один. Я сиділа позаду, пристебнута до свого інвалідного крісла, й дивилася на нього через дзеркало заднього виду. Ми почали розмовляти про те, що страждання – це маленькі бризи пекла, бризи пекла, які змушують тебе прокинутися й подумати про Христа, про те, від чого Христос тебе врятував. Я пам’ятаю, як ми приїхали додому. Пам’ятаєш? Ти вимкнув запалювання. І що ти сказав мені, дивлячись у дзеркало заднього виду?

 

Кен Тада: Я сказав: «Джоні, якщо страждання – це бризи пекла, то які бризи небес?»

 

Джоні Тада: І ми почали розмовляти про це. Ми дійшли висновку, що бризи небес – це не дні без раку, коли оплачені всі ліки, коли все дається легко й просто, і немає ніякого хронічного болю. Бризи небес – це коли ти знаходиш Ісуса в своєму пеклі. Знайти Ісуса серед пекельних обставин – це так чудово. Він відкриває Себе ніжним чином, бо це розп’яття вашої власної пихи, бажань, хотінь, коли ви покладаєтеся на Нього. Це й є небесна краса.

 

Анкерберг: Якщо подумати, то ти підходиш до кінця. Ти пройшла набагато далі середніх показників паралізованих.

 

Джоні Тада: Я знаю.

 

Анкерберг: Ти й досі повна сил. Ти чудово виглядаєш. Але як ти заспокоюєш свій розум перед наступною подією, перед поверненням додому до Господа?

 

Джоні Тада: Ми з Кеном часто розмовляємо про те, що потрібно дивитися на, цитую, більшу картину. Іноді через повсякденну рутину ти зосереджуєшся на погляді всередину, і все стає вузьким та маленьким. Ваша перспектива зменшується, а світ стає мініатюрним. Як уже казала Сінді, потрібно зробити глибокий вдих, відкрити штори й впустити світло небес, прийняти більшу перспективу. Куди все це йде? Де кінець? Для чого все це? Чому стільки труднощів? Є причина, є мета. Це все не дарма. Бог ніколи не задумував, щоб ми страждали просто так. Ось чому потрібно стежити за більшою картиною. Ми з Кеном… Посеред жахливої рутини – замовлення ліків, відвідування магазинів, покупки того та цього, ремонту пробитого колеса на інвалідному кріслі, зарядці батарей… Нам необхідно зупинитися й подумати, що через побожну реакцію на будь-яке випробування, будь-які труднощі, ми знаходимо вічну нагороду, яка в багато разів переважує незручності щоденної рутини та інвалідності. Заради цього варто жити.

 

Анкерберг: Чудово. Сінді, деякі люди втратили тих, про кого вони дбали, й вони почуваються самотніми. Вони в зневірі. І вони не можуть замінити свого чоловіка або дружину. Ніхто не зможе відповідати тому, що вони мали, й тому вони залишаються самотніми. Що б ти порадила таким людям?

 

Сінді Іслі: В першу чергу я б сказала, що потрібно відчути скорботу. Це процес, через який потрібно пройти. Я вважаю, що коли ми намагаємося відіпхнути скорботу, ми більше шкодимо собі, ніж допомагаємо. Два етапи скорботи – це депресія та гнів. Я б порадила відчути депресію, відчути гнів. Мені подобається звертатися до псалмів, подобається розглядати те, що написав Давид, бо Давид, ця людина, був повний емоцій. Він гостро відчував усе й віддавав це Богові. Мені здається, що іноді ми боїмося сказати Богові, що злимося, або що впали в депресію, або що ми самотні. Він знає. Ми не можемо сховати щось від Нього. Але ось що мені подобається: у псалмах Давид іноді виступає проти Бога, називає Його несправедливим. Але всі ці псалми він закінчує словами: «Але Тобі, Господи, я довірятиму. Тобі, Господи, я молитимуся». Знаєш, до Филип’ян чотири каже, що ми можемо мати мир, який вищий за наше розуміння, але лише тоді, коли ми звертаємося до Бога з молитвами та клопотаннями. Я вважаю, що це має бути першим. Ми маємо звернутися до Бога й сказати Йому, що ми так почуваємося, й нехай Він працює над цим з нами.

А друге, хоч би як важко це було, ви маєте йти з дому. Домовтеся про зустріч з подругою, щоб разом пообідати, і змусьте себе піти. Ви не схочете піти. Вам хотітиметься жити в своєму болі. Залишіть його, залишіть свою скорботу, візьміть участь у житті іншої людини. Знайдіть місце, де ви б могли попрацювати волонтером. Знайдіть когось у своєму районі або в своїй церкві, хто потребує допомоги, й допоможіть їм. Зробіть щось, що виведе вас за межі свого его й змусить подивитися на потреби інших.

 

Анкерберг: Так, я пам’ятаю, як читав психологів, що спеціалізуються на питаннях смерті, й вони казали: «Коли ви сумуєте, то це не проблема Ай-Кью. Якщо ви втрачаєте чоловіка, то зможете прийти в норму не раніше, ніж через двадцять чотири місяці, а, можливо, й довше».

 

Сінді Іслі: Так. І це впливає і в фізичному плані. Ви можете частіше хворіти. Це стосується всієї вашої сутності.

 

Анкерберг: Так. Майкле, ми розмовляємо про наближення до фінішу. Так? Багато болю та страждання, але тепер ви нарешті приходите до кінця, до смерті. Так? Повернімося до кімнати, де хворий лежить на смертному ложі. Можливо, це станеться цього тижня, можливо, через кілька місяців, можливо, через два роки. Ми розмовляємо про відносно недалекий час. І з якоїсь причини там опиняються рідні. Вони всі зібралися там і ти хочеш їм щось сказати. Той, хто помирає, хоче знати: «Як мені познайомитися з Ісусом? Як мені знати напевно, що Він пробачив мої гріхи? Як мені знати, що коли я помру, коли заплющу очі в цьому житті, то розплющу їх на небесах?»

 

Майкл Іслі: Павло каже нам: «заплата за гріх смерть, а дар Божий вічне життя». Джоне, ми часто бачимо хрести на узбіччі. Один великий хрест і два маленькі з боків. Я ріс у католицькій родині й прекрасно знайомий з цим видом. Я дивуюся з того, що одна людина при смерті каже Христу: «Якщо Ти Син Людський – зроби щось». Іншими словами: «Зніми Себе й нас із цього хреста». А інша дорікає їй і каже: «Дай Йому спокій. Він не зробив нічого поганого зі Свого боку, а ми заслуговуємо на своє покарання». А потім він звертається до Христа: «Ти згадаєш мене, коли прийдеш до Свого царства?» Ці два боки, що перебувають біля хреста, презентують усе людство. Ми або махаємо кулаками й кажемо: «Боже, де Ти? Чому я паралізований? Чому я живу з хронічним болем? Чому я поховав свого друга, свого чоловіка, свою дружину, свою дитину?» Ми вимагаємо чогось від Бога. А інший каже: «Ти згадаєш мене?» І Христос каже йому: «Сьогодні, сьогодн, будеш зі Мною в раю». Що він зробив? Він поклався на Христа. Він поклався на Його слово.

І ми одержуємо можливість вирішити: «Ким буду я?» Чи вимагатиму я чогось від Бога й казатиму, що життя несправедливе, чи волатиму до Божої милості? Це універсальна пропозиція. Кожен віруючий в те, що Він жив, помер, був похований і воскрес із мертвих – і кожен, хто покладається на Христа й тільки на Христа, одержує з Ним вічне життя в Його вічному царстві. Там вже не буде паралічу, не буде болю в спині, не буде раку, не буде мезотеліоми, не буде БАС, не буде синдрому Альцгеймера, не буде слабоумства, не буде самотності. І це буде вічне, а не тьмяне, ніби в дзеркалі, життя, в якому ми живемо.

 

Анкерберг: Я хочу, щоб ти повів людей у молитві. Гаразд? Бо вони мають помолитися й звернутися до Господа. Але багато хто з них каже: «Майкле, я ніколи не молився».

 

Майкл Іслі: Радо.

 

Анкерберг: Поведи їх у молитві.

 

Майкл Іслі: Знаєте, молитва – це не чарівна паличка, яку потрібно потерти, або якою потрібно змахнути. Це ваше звернення до Бога. Воно може звучати так: «Небесний Батьку, я розумію, що я грішна людина. Я розумію, що ніякі мої справи не можуть привернути Твою увагу або Твою прихильність. Але зараз, можливо, вперше, я зрозумів, що Ти зробив для мене. Христос полюбив мене. Він жив, помер, був похований на підтвердження Своєї смерті й воскрес із мертвих. І кожен, хто в пошуках Спасіння покладеться на Христа й тільки на Нього, гарантовано одержить вічне життя. Тому, Батьку, наскільки я можу зараз, я покладаюся на Ісуса Христа. Не на те, що зробив я, а на те, що зробив Ти. Я вірю, приймаю вірою дар за назвою вічне життя. Дякую за те, що пробачив мої гріхи й дав мені право бути вічним спадкоємцем у Божому царстві. Амінь».

 

Анкерберг: Друзі, якщо ви помолилися цією молитвою, то пам’ятайте, що Біблія обіцяє в посланні до Римлян десять, тринадцять, що кожен (тобто ви), хто покличе Господнє ім’я (якщо ви від усього серця, щиро повторили цю молитву, то Бог почув її)… Сказано, що така людина буде спасена. Ось що Він зробив для вас. Ось що Він зробив для мене.

Я хочу подякувати всім вам за те, що прийшли. Любі глядачі, якби вас попросили прилетіти з Каліфорнії й ви б мали параліч та серйозний біль… Це особлива людина й я дуже радий, що вона прилетіла. Кене, я також радий, що ти зміг прилетіти й поділитися з усіма нами своїми переживаннями. Друзі, я справді люблю вас. Майкле, тобі я хочу сказати те саме. Ти сидиш, відчуваючи біль, і при цьому розповідаєш нам дивовижні речі. Сінді, я також радий, що ти змогла прилетіти й відповісти на мої запитання. Ти дозволила нам відчути те, що пережила ти. Дуже вам дякую.

 

+++

Якщо ви хочете знайти взаємини з Ісусом Христом, заходьте на наш сайт за адресою джей-ей-шоу крапка орг і натискайте на вкладку «Помолитися, щоб визнати Ісуса Христа, як Рятівника».