Боже підбадьорення для тих, хто дбає про хворих. Програма 2

 

Диктор: Сьогодні в «Шоу Джона Анкерберга»:

 

Кен Тада: Був момент, коли одного разу ввечері мені довелося сісти на край ліжка й сказати Джоні: «Я досі люблю тебе, але я почуваю, що інвалідність піймала мене в пастку».

 

Диктор: Як Бог допомагає та підбадьорює тих, хто щодня дбає про близьких людей, які страждають?

 

Джоні Еріксон Тада: Я побачила, як депресія пішла. Я побачила, як туман почав зникати. Я побачила світло в його очах. Я побачила посмішку, яка йшла від серця. Я бачила, що Кен вважав мене тим, цитую, «дорогоцінним подарунком», про який Бог сказав йому.

 

Доктор Майкл Іслі: Коли Кен дбає про Джоні, коли Сінді дбає про мене, а ви дбаєте про свого друга, або матір, або батька, або сестру, або дитину – це служіння, в якому не можна позначати галочками: раз, два, три. Це служіння, яке Бог дав вам – дбати про того, хто не може подбати про себе сам. Воно дорогоцінне й сильне в Його очах. Воно впливає на інших людей, коли вони бачать, як Кен дбає про Джоні, як Сінді дбає про мене.

 

Диктор: Сьогодні я маю в гостях доктора Майкла Іслі, почесного президента Біблійного інституту Муді та його дружину Сінді. Також з нами Джоні Еріксон Тада, фундаторка служіння «Джоні та друзі» та її чоловік Кен. Приєднуйтеся до нас на цьому особливому випуску «Шоу Джона Анкерберга».

 

Анкерберг: Ласкаво просимо на нашу передачу. Ми розмовляємо про тих, хто дбає про близьких людей, можливо, про матір, про батька, можливо, чоловіка або дружину, або, можливо, про дитину з інвалідністю або чимось ще. І ви займаєтеся цим вже давно. Ви зіткнулися з рутиною, зіткнулися з жорнами й ви думаєте: що трапилося з вашим життям? Можливо, це починає впливати на вас і ви впадаєте в депресію. Ми порозмовляємо про це. З нами разом люди, які дбають про тих, хто зараз страждає. Вони дбають про цих людей вже чималий час. Я хочу, щоб вони розповіли вам про те, через що вони пройшли та що вони довідалися про Господа, як Господь допоміг їм. Бо Він може допомогти й вам. Як я вже казав, я маю в гостях доктора Майкла Іслі та його дружину Сінді Іслі, а також Кена Тада та Джоні Еріксон Тада. Я хочу порозмовляти про твою книгу, Сінді. Це чудова книга, яка має назву «Танцюючи з коханим».

У передмові до книги я знайшов такі слова, дивовижні слова: «Майкле, дякую за твою жертовну любов та за те, що допоміг мені вийти з зони комфорту. Я піду за тобою куди завгодно». Мені цікаво, куди ти пішла за ним. Він президент Біблійного інституту Муді. Він виступає на конференціях по всій країні. Він виступає на радіо. Він навчає студентів університету. Він також доглядає за радіомережею Муді. До всього цього він бореться з болем. І ти помітила, що його біль став лише гострішим. Так? Зупинімося на цьому моменті. Ти побачила біль, коли він був президентом Біблійного інституту Муді. Він подорожував. Як усе це відбувалося?

 

Сінді Іслі: Почнімо з того, що він прийшов у Муді з болем у спині. І його постійні поїздки лише загострили біль. Протягом попередніх десяти-дванадцяти років він пробував різні методи для того, щоб полегшити біль: як хірургічними, так і нехірургічними шляхами, деякі з яких самі по собі були досить болісними. Щоразу, коли він щось робив – чи то медична процедура, чи операція, чи нові ліки… Я завжди думала: «Господи, нехай це буде те, що потрібно. Нехай воно забере його біль». І так було до останньої операції, яка також не дозволила йому позбутися болю. Це було після Муді. Тоді я зрозуміла: «Все, це кінець. Це наша нова норма. Він житиме з болем до кінця свого життя».

 

Анкерберг: Гаразд. Майкле, є люди, які не знають, від чого ти страждаєш. Я хочу, щоб ти коротенько описав це. Я ще повернуся до тебе.

 

Майкл Іслі: В загальній термінології моя хвороба має назву остеохондроз. Фактично, твій хребет, твої диски, нервові закінчення в спині стискаються й подражнюються з різних причин. Є серйозний біль, з яким вони не можуть впоратися. Як і в Джоні, є біль, з яким вони просто не можуть упоратися. Тому доводиться цілодобово жити з гострим, пекучим, тупим та ниючим болем.

 

Анкерберг: Так. За шкалою від одного до десяти на якому рівні ти зазвичай перебуваєш?

 

Майкл Іслі: На шостому-сьомому. Ми з Джоні казали, що якщо опускаємося нижче п’ятого, то це святковий день. Доводиться навчатися поводитися цивілізовано, не відкушуючи голови людям. Ось чому ми завжди шукаємо методи керування, щоб хоч трохи контролювати біль.

 

Анкерберг: Отже, він був президентом Муді. Я пам’ятаю, як ми з ним обідали, коли він просто вже був не в змозі стримувати біль. Я сказав: «Майку, ти не можеш залишатися в такому стані. Ти не можеш і далі так жити. Ти не можеш жити з таким графіком. Я не розумію, як тобі це вдається». Що ти казала йому вдома?

 

Сінді Іслі: Його хірург казав те саме: «Ти вже не можеш цього робити. Це вбиває тебе». Мені знадобилося небагато часу, щоб дійти до цього, бо ми щойно переїхали до Чікаго з північної Вірджінії, з округу Колумбія, й це була серйозна подія для нашої родини. Мені знадобився час, щоб сказати: «Знаєш, ти вже не можеш цього робити». Я постійно гадала, що щось зміниться. Я вважала, що Бог не міг привести нас сюди, щоб ми так швидко виїхали назад, коли він мав стільки планів на Муді. І це не були особисті плани. Він мав ідеї, які мали вплинути на Муді й підняти його на новий рівень. Згодом мені стало очевидно, що це егоїстично…

 

Анкерберг: Коли ти це усвідомила?

 

Сінді Іслі: Напевно, після операції. Йому зробили другу операцію. До речі, хоч би де ми мешкали, йому скрізь робили операції. Я сказала йому, що ми вже не можемо переїжджати, бо він завжди перевіряє нові медичні установи. Після першої або другої операції в Чікаго я подумала, що все виправиться. Але коли я зрозуміла, що цього не станеться, то подумала: «Так, він не зможе боротися з таким рівнем болю й бути президентом інституту».

 

Анкерберг: Опиши коротенько, як змінилося ваше життя.

 

Сінді Іслі: Знаєш, ми з Майклом прийняли рішення, що мені доведеться піти на постійну роботу. Я писала й виступала, розробляла служіння. Я перейшла в нове служіння з продажу нерухомості. Це дійсно справжнє служіння, бо ми переживаємо з приводу того, що настане мить, коли він не зможе працювати й я матиму забезпечувати нас коштами. Це одна з тих речей, яка змінилася тієї миті. Крім того, я маю уважно спостерігати за рівнем його болю. Коли ввечері Майкл піднімається сходами вгору, то я можу зрозуміти його стан, дивлячись на дві речі: його очі та накульгування. Якщо він кульгає, то я знаю, що мені потрібно відійти назад і дати йому простір. Я кажу дітям: «Тато мав поганий день. Зараз не час розповідати йому про всі ваші проблеми. Дайте йому простір, щоб він міг розібратися зі своїм болем». Усе тому, що ми нічого не можемо зробити. І, напевно, складніше за все мені прийняти саме це. Я почуваюся безпорадною.

 

Анкерберг: Так, бувають часи, коли його рівень болю підіймається до восьми – дев’яти. І що він робить?

 

Сінді Іслі: Він віддаляється. Він або йде до підвалу, або включає канал новин і дивиться новини. І з його зосередженості я бачу, що він намагається докласти максимум зусиль, щоб жити однією миттю.

 

Анкерберг: Що ти відчуваєш, коли він так поводиться?

 

Сінді Іслі: По правді кажучи, я налякана. Бо я нічого не можу зробити. Я казала йому: «Як би мені хотілося взяти твій біль на день, тиждень або місяць».

 

Майкл Іслі: Я б віддав його. Я б помінявся.

 

Сінді Іслі: Я знаю! І я радо прийняла б його, щоб подарувати йому полегшення. Він ніколи не почуває полегшення. Нашим дітям та багатьом іншим людям важко це зрозуміти. Якщо ви не знаєте його й не бачите це по його очах, по його тілу, то вам здається, що з ним усе гаразд. Він чудово виглядає. Люди не розуміють, що він страждає від болю. Я знаю це, бо він каже мені про це й я бачу це, коли інші не бачать. Я б віддала все, щоб полегшити його біль хоча б на день.

 

Анкерберг: Гаразд. Одного разу він сидів з тобою на дивані й по його щоках лилися сльози. Розкажи цю історію. Розкажи нам все до тієї миті, коли вона почала говорити.

 

Майкл Іслі: Це було перед першою операцією. Я плакав, як дитина. Раніше я ніколи не відчував такого болю, при цьому будучи на всіх відомих знеболювальних. Як казала Джоні, вони мають жахливі побічні ефекти. Я не знав, чи зможу я рухатися далі. Я не розумів, як мені жити далі. Я поставив їй запитання: «Як нам жити далі?» Вона цього не пам’ятає, але вона сказала мені щось і ці слова закарбувалися в моєму розумі. Вона сказала: «Все, що я знаю, це те, що озираючись назад я бачу, що Бог був вірним до цього дня. То чому ж Він не буде вірним у майбутньому?»

 

Анкерберг: Ти не пам’ятаєш цього через те, що такий твій спосіб мислення. Хіба це не так? кажучи іншими словами, ти постійно так думаєш.

 

Сінді Іслі: Так, ти маєш рацію. Коли я маю сумніви, я співаю собі «Велика Твоя вірність». Знаєш, які чудові ці слова: «Велика Твоя вірність, о, Боже, мій Батьку. В Тобі немає й тіні змін. Ти не змінюєшся. Твої милості не підводять». Божі милості завжди відкриті для мене. «Ти був завжди і будеш довіку. Велика Твоя вірність. Велика Твоя вірність. День у день я бачу нові милості». Хіба це не так? В усякому разі, для мене. Найдужчий страх та найдужча тривога приходять вночі. «День у день я бачу нові милості. Все, чого я потребувала, мені дала Твоя рука». Це є справжньою істиною для нашого життя. Ми ніколи не потребували чогось, чого б Бог не задовольняв. «Велика Твоя вірність, о, Боже, до мене».

 

Анкерберг: Що ти скажеш людям, які проходять цей період «довжини», в якому ситуація не кращає? Що ти порадиш людям, які відчувають те саме? Як їм рухатися далі? Друзі, як ви можете щодня радіти?

 

Сінді Іслі: По правді кажучи, ми не завжди радіємо. Коли ми радіємо, то радіємо, бо ходимо близько з Ісусом. Це єдиний спосіб одержати радість. Для мене все крилося в тому, щоб прийняти це. Я не повинна була шукати щось нове, що могло б виправити його, а знати, що це наша нова норма. І це нормально. Знаєте, що? Не обов’язково почуватися добре, щоб усе було добре. Завдяки співчуттю Господа Бога, завдяки тому, що Він зі мною на кожному кроці, завдяки тому, що Він вірний мені та Майклові, з нами все гаразд, гаразд. Я маю Божий мир. Я переживаю Його присутність. Що мені ще потрібно?

 

Анкерберг: Чудово. Ми розмовляємо з чотирма дивовижними людьми: доктором Майклом Іслі та його дружиною Сінді, Кеном Тада та його дорогоцінною дружиною Джоні Еріксон Тада. Кене, я хочу порозмовляти про рутину. Всі мають рутину й ти пройшов через неї. Певен, що наші глядачі хочуть знати, як ти жив і день у день дбав про Джоні. Джоні, як тобі вдавалося не падати духом, коли ти відчувала пронизливий біль? Ми порозмовляємо про низку ударів, які вас спіткали. Ви зіткнулися з проблемами, з якими доводиться стикатися лише невеликому числу людей, але ваша любов один до одного, ваша любов до Господа… Ці проблеми не дозволяли вам відірватися від землі. Вони вбивали вас обох. Ви обоє впадали в депресію. Розкажіть нам, чому? Адже багато глядачів хотіли б почути відповіді на це запитання.

 

Кен Тада: Джоне, рутина починається, коли ти живеш із цим цілодобово. Потрібно було випрати й висушити одяг, приготувати все для обіду. Колись я вважав, що все це робитиме моя дружина. Я розумію, що Джоні паралізована, але ці думки однаково звивалися в далекому куточку мого мозку. Я купував ліки. Я мав переконатися в тому, що Джоні має всі необхідні препарати. Також ми мали нічну рутину. Ми мали рутину особистої гігієни. По правді кажучи, це була туалетна рутина. Крім того, були й перевертання ночами. Першого року з перевертанням не було проблем: «Гаразд, я можу звикнути до цього». Але воно дедалі більше й більше виснажувало мене. Мені було непросто прокидатися один раз за ніч і перевертати Джоні, переставляти подушки й стежити за тим, щоб ноги були в правильному положенні. Потім мені довелося робити це двічі. Це теж було нормально. Через кілька годин мені потрібно було вставати і йти до школи й я намагався заснути знову. Я постійно прокидався й намагався заснути. А потім, коли в Джоні з’явилися проблеми з болем, мені довелося робити це по чотири, п’ять, шість разів за ніч. І однієї миті я подумав: «Я вже не можу цього робити». Все це просто виснажувало мене й негативно впливало на наші взаємини.

 

Анкерберг: І що ти зробив?

 

Кен Тада: Я вирішив приділити цьому час і звернувся по допомогу. Мушу визнати, що я не міг зробити цього сам. Мені довелося просити допомоги в інших і при цьому не почуватися винним. Мені потрібен був час для себе, щоб робити вправи, щоб мати час, який би я проводив поза щоденною рутиною. Я проводив час із близькими друзями, які щодня телефонували мені, щоб перевірити мій стан. Це кілька хлопців, дорогоцінні брати в Христі. Найголовнішим було наблизитися до Христа. Ісус став для мене набагато реальнішим.

 

Анкерберг: Тоді, під час твоїх молитов, Бог почав розмовляти з тобою. Що Він тобі сказав?

 

Кен Тада: Почав. Я ніколи не розумів, що означало, коли інші казали: «Я чув Божий голос». Я ніколи не чув явного голосу. Але я пам’ятаю, як під час однієї поїздки на риболовлю один чоловік кинув нам виклик. Він сказав: «Ідіть і слухайте Божий голос». І я пішов. Я можу показати точне місце, де був. Я почув, як Бог уперше сказав мені: «Джоні – найдорогоцінніший з подарунків, які Я тобі дав. Дбай про неї».

 

Анкерберг: Що ти подумав? Адже ти вже дбав про неї.

 

Кен Тада: Тієї миті я не розумів, що це означало. Ти маєш рацію. «Боже, я й так дбаю про неї. Що мені ще робити?» Лише кілька років потому я зрозумів, що означали ці слова.

 

Анкерберг: Що трапилося?

 

Кен Тада: Це сталося тоді, коли Джоні поставили діагноз «рак». Це був момент, коли я усвідомив, що можу втратити свою найкращу подругу. І разом з тим я зрозумів, що Бог казав саме про це. «Джоні – найдорогоцінніший з подарунків, які Я тобі дав. Дбай про неї».

 

Анкерберг: І ти взявся до справи, Кене. Раптом ти пережив кардинальні зміни. Які зміни помітили всі?

 

Кен Тада: Головна зміна була в тому, що я вирішив боротися за свою дружину. Якщо нам потрібно разом іти дорогою раку, то в цій подорожі я буду її адвокатом. Я буду з нею на всіх її зустрічах з лікарями, розмовлятиму з лікарями, медсестрами та іншим персоналом. Я збирався бути там, щоб усі рішення, які прийматимуться, приймалися в інтересах моєї дружини. Я вважаю, що того часу це зблизило нас із Джоні. Вона вперше зрозуміла, що я сравді боротимуся за неї.

 

Анкерберг: Коли ти зрозуміла, що щось змінилося?

 

Джоні Тада: Я побачила, як депресія пішла. Я побачила, як туман почав зникати. Я побачила світло в його очах. Я побачила посмішку, яка йшла від серця. Я бачила, що Кен вважав мене тим, цитую, «дорогоцінним подарунком», про який Бог сказав йому. Я побачила його манери. Я бачила це навіть крізь свій хронічний біль, бо мій біль супроводжував мене навіть під час раку. Але якимось чином йому вдалося впоратися з усім цим. Я дивлюся на Кена й думаю зі свого погляду про те, що сталося, про жахливу безпорадність та здивування, про які казала Сінді. Ти не можеш нічого зробити, не можеш допомогти, не можеш забрати тягар. Я побачила, що це привернуло його до Ісуса Христа. І немає нічого поганого в тому, коли ми приходимо до Ісуса й кажемо: «Я не можу цього зробити. Я вже не можу дбати. Боже, я вже не можу терпіти параліч». Але не потрібно цього соромитися, адже саме це може привернути вас до рук Спасителя. Саме це я й побачила в Кені.

 

Анкерберг: Мені подобається одна історія, яку ти розповідаєш у книзі. Ти віз її в аеропорт. Це було після того, як Господь сказав тобі подбати про неї. І ти вирішив подбати про неї. Так? Вона схотіла вирушити в цю поїздку. Ти їхав дорогою в Лос-Анджелесі й зупинився. Валіза впала й перевернула її крісло. Твоя нога опинилася під неправильним кутом. Ти подумав, що щось не так, можливо, навіть поламано. І що ти зробив після цього?

 

Кен Тада: По-перше, Джоне, Джоні ніколи не сидить паралельно руху. Ми завжди саджаємо її боком, щоб такого не трапилося. Цього разу вона сказала: «Кене, я хочу сидіти й дивитися вперед». Я сказав: «Джоні, це не найкраща ідея». І я не сказав їй це так красиво. Але потім я вирішив, що поступлюся їй. Я сказав: «Гаразд». У підсумку я здався й ми посадили її паралельно руху. Ми опинилися в невеличкій пробці й мені довелося різко натиснути на гальмо. А коли я натиснув на гальмо, то, як ти вже казав, багаж упав на Джоні й перевернув її інвалідне крісло вперед, а її нога застрягла під кріслом.

Наш друг, який їхав тоді з нами, сказав: «Кене, ти бачиш, Джоні…» А я сказав, що зараз не можу нічого зробити. Ми з’їхали з дороги, змінили положення Джоні. Джоні має метод, за допомогою якого вона показує, що їй боляче. В неї пітніє половина обличчя. Ми повернули її в нормальне положення й спитали: «Джоні, твоє обличчя не пітніє?» А вона сказала: «Ні». Я сказав: «Джоні, напевно, нам варто поїхати додому». Але в цій поїздці вона мала такі обов’язки, що вона сказала: «Ні, я вважаю, що мені потрібно їхати далі». І ми поїхали далі в аеропорт. До того часу, як ми приїхали в аеропорт, я знову спитав у неї й вона знову сказала, що не пітніє. Після цього вона сіла в літак і реакція пішла.

 

Анкерберг: Ти летіла до Балтімору. Ти летіла через усю країну, коли зрозуміла, що в тебе пішов піт і твоя нога опухає. Ти сказала, що маєш серйозні неприємності. Вони поклали кригу тобі на ногу й ти прилетіла до Балтімору. Куди вони повезли тебе після цього?

 

Джоні Тада: Я хочу, щоб наші глядачі розуміли, що Кена не було зі мною в цій поїздці. Він висадив мене в аеропорті й я опинилася в літаку лише зі своєю подругою. Вони зателефонували до відділення Екстреної допомоги аеропорту й лікарня Ен Ерундел надіслала за мною «швидку». Вони відвезли мене до лікарні й зробили рентген ноги. Виявилося, що вона поламана. Результати рентгена були готові лише на другу годину ночі. Я пам’ятаю, як медсестра набирала номер на телефоні, щоб я могла порозмовляти з Кеном. Я хотіла розповісти йому про те, що сталося. А перше, що він сказав мені: «Я сідаю в найближчий літак. Я полечу звідси, щоб завтра бути з тобою, Джоні». Я сказала: «Ні, Кене, не треба. Ти не зобов’язаний це робити». Але всередині я розуміла, що це були чудові слова. Мій чоловік хотів бути зі мною. Я протестувала, казала, що йому не потрібно витрачати стільки сил, але всередині я казала: «Приїдь, приїдь». Це було одне з найпрекрасніших відчуттів, бо він хотів бути зі мною.

 

Анкерберг: І ти полетів через усю країну. Але ця подія, твоє бажання це зробити, бути там – усе це почало плавити ваші серця. Бог почав працювати. Але попереду на нас чекає ще більше поганих новин. Так? І про них ми порозмовляємо наступного тижня. Майкле, що ти скажеш людям, які живуть у цей проміжок часу? Я хочу почути пораду на підставі Письма, якою ти поділишся протягом сорока п’яти секунд. Вона має стосуватися людей, що дбають про інших, яким зараз боляче. Вони дбають про своїх коханих, але вони досягли межі своїх сил.

 

Майкл Іслі: В другому до Коринтян один, три – сім Павло дає нам чудове пояснення скорбот та розради. Він знову й знову каже, що скорботи, які ми переживаємо, даються для розради. Я вважаю, що в великій картині, якщо ви самотня людина, яка бореться з болем, або хтось допомагає вам, або ви дбаєте про когось – це чудове місце, де ви можете кинути якір. Якимось чином життєві страждання служать іншим таким чином, що ми не розуміємо цього. Коли Кен дбає про Джоні, коли Сінді дбає про мене, а ви дбаєте про свого друга або свою матір, або батька, або сестру, або дитину – це служіння, в якому не можна позначати галочками: раз, два, три. Це служіння, яке Бог дав вам – дбати про того, хто не може подбати про себе сам. Воно дорогоцінне та сильне в Його очах. Воно впливає на інших людей, коли вони бачать, як Кен дбає про Джоні, як Сінді дбає про мене.

 

Анкерберг: Друзі, ви не можете пропустити наступний випуск, коли ми розмовлятимемо про наближення кінця. Ці люди кілька разів були на межі смерті. Так? Якщо ви дбаєте про когось, то що ви думаєте? «Я втрачу свою найкращу подругу». «Я не знаю, чи зможу я жити без нього». Так? Ми порозмовляємо про те, як Бог може допомогти вам у цьому місці. Ми звернемося до тих з вас, хто перебуває зараз у такій ситуації. Я сподіваюся, що ви приєднаєтеся до нас наступного тижня.

 

+++

Якщо ви хочете знайти взаємини з Ісусом Христом, заходьте на наш сайт за адресою джей-ей-шоу крапка орг і натискайте на вкладку «Помолитися, щоб визнати Ісуса Христа, як Рятівника».