Бог допомагає в стражданнях. Програма 2

 

Диктор:Сьогодні в «Шоу Джона Анкерберга»:

 

Доктор Майкл Іслі:Є місця, куди потрапляють усі, Джоне, коли не залишається ніякої опори, ти залишаєшся наодинці з Богом і усвідомлюєш, що є лише ти та біль. Я не можу. Сінді не може мені допомогти. Ніхто не може мені допомогти. Ліки не можуть мені допомогти. В такій ситуації нормально сказати: «Господи, я самотній, я зламаний і мені потрібна Твоя допомога».

 

Диктор:Як Бог допоможе вам, коли ви чуєте погані новини від своїх лікарів? Коли ви розумієте, що вам доведеться жити в болі та стражданні до кінця свого життя? Як Бог допоможе вам жити день у день в таких непростих обставинах? Або коли ви розумієте, що кінець близький? Як Бог допоможе вам тоді?

 

Джоні Еріксон Тада:Я почала згадувати всі ті рази, коли Бог допомагав мені в малому, в незначному та в великому. І якимось чином це допомогло мені продертися крізь дивну, перекручену, запаморочливу реальність мого паралічу, яка заплутує та приголомшує.

 

Диктор:Сьогодні я маю в гостях доктора Майкла Іслі, почесного президента Біблійного інституту Муді та головного пастора церкви Фелоушіп Байбл у Брентвуді (Тенесі) та Джоні Еріксон Тада, фундаторку міжнародного служіння для людей з інвалідністю «Джоні та друзі». В цьому особливому випуску «Шоу Джона Анкерберга» вони казатимуть про те, як Бог допомагає під час страждань.

 

Анкерберг: Ласкаво просимо на нашу передачу. Сьогодні я маю в гостях доктора Майкла Іслі та Джоні Еріксон Тада. Ми розмовляємо про непрості теми і все це заради вас, наші телеглядачі. Минулого тижня ми розмовляли про людей, які почули «погану новину». Ви маєте рак, ви мали серцевий напад, з вами стався нещасний випадок і тепер ви паралізовані, ви осліпнете. І таке інше. Моя мати почула новину про те, що вона має хворобу Лу Геріга. Я пам’ятаю, яким шоком це було для неї. А після шоку настає час лікування. Ти лягаєш на операцію, проходиш реабілітацію, а потім повертаєшся додому. Я назвав сьогоднішній випуск «Довжина». Це життя після великої події. Воно може бути коротким. Для моєї мами воно тривало двадцять чотири місяці. Після своєї великої події Джоні провела в інвалідному кріслі сорок шість років. Це час страждання й після нього не кращає. Стає лише гірше й гірше.

Я хочу довідатися, як можна казати, що Бог є любов, коли ми перебуваємо в такому стані? Де Бог? Яку допомогу ми можемо одержати від Нього? Ці люди – експерти в галузі болю. Вони також знають Господа. Ось про що ми розмовлятимемо сьогодні. Майкле, повернімося до дві тисячі восьмого року та того, що було після того, як тобі зробили операцію на шиї. Розкажи нам трохи про це, про свою щоденну рутину. Порівняй те, що ти робив раніше, з тим, з чим доводиться мати справу зараз.

 

Іслі: Так, тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий та двохтисячний роки стали попередниками всіх цих операцій, Джоне. Гірше за все мені було перед операцією в дві тисячі восьмому. Ми були в Вірджінії. Ми з Сінді сиділи на дивані в своєму будинку, неподалік від Вашингтону. Я ніколи в житті не відчував такого болю. Я вживав оксіконтин, гідрокодон, лірику, габапентин та нейронтин. Вони годували мене всіма цими пігулками просто для того, щоб, як я кажу, «зменшити гучність», але нічого не допомагало. Я грав у рекет-болл, тримав своє подвір’я в ідеальному стані, міг полагодити будь-яку річ у будинку, працював з усіма машинами, міг зробити все сам. Але мене позбавили всього цього. Я сидів на дивані з Сінді й сльози текли по моєму підборіддю. Я сказав: «Не думаю, що зможу це зробити». Я сказав їй – не буквально, але сказав: «Напевно, я кинуся на проїжджу частину». Це не означало, що я покінчу життя самогубством, але враховуючи таке майбутнє, я просто не знав, як мені жити.

Після того, як я сказав їй це, я подивився на неї, а вона подивилася на мене. І тоді я спитав: «Як нам жити далі?» І без якихось зволікань вона сказала: «Я подивилася на наші життя й побачила, що Бог був вірним до цього дня. То чому ж Він не буде вірним завтра?» Бог кинув мені рятувальний трос. Я знаю про це в інтелекті, в мозку. Моя дружина вірить у це. І я триматимуся за нього. В певному сенсі її віра пронесла мене того часу. Можливо, в майбутньому мені полегшає.

 

Анкерберг: Після цього Бог звернув твою увагу на Письмо й показав дивовижні речі. Я хочу, щоб ти поділився ними з людьми, які перебувають «в одному човні» з тобою, Майкле. Вони не в змозі терпіти біль. Вони не знають, як жити далі.

 

Іслі: Так. Двадцять четвертий псалом – це чудові слова й я раджу всім прочитати його, запам’ятати, особливо, якщо ви зустрічаєтеся з такими речами. Але мене вразили деякі вірші. В двадцять четвертому псалмі псалмяр пише: «Пам’ятай милосердя Своє, о мій Господи, і ласки Свої, бо відвічні вони! Гріхи молодечого віку мого та провини мої не пригадуй, пам’ятай мене, Господи, в ласці Своїй через добрість Свою!» Добрість та милосердя – це дві ключові теми Старого заповіту. В Ісаї сорок дев’ять, п’ятнадцять Добрість – це те, як мати, що годує, дивиться на своє дитя. Ми бачимо чудовий образ того, як Бог виявляє добрість до Своїх дітей. Я вважаю, що милосердя – це найважливіше слово в Біблії, особливо в Старому заповіті. Бог любить бути вірним двом речам: Своєму вибраному народу та Своїм обіцянкам в заповіті. Своєму народу та Своїм обіцянкам. Богові подобається залишатися вірним цим двом речам. Божа вірність не схожа на вірність людську, яка змінюється, підлаштовується та підводить. Бог любить нас етично, бо Він обрав нас і дав обітниці в заповіті. Я думаю про Божу добрість та милосердя до мене, до Джоні, до всіх, хто зазнає труднощів. І це вражає мене. Він знає про нас все. Ми казали про те, що Він заступається за нас, будучи первосвящеником. Він дбає про нас більше, ніж мати, яка годує своє дитя. Він любить нас, бо обрав нас і дав нам обіцянку. Тут багато теології, але для мене це основа. Я можу спертися на ці знання, бо такою є Його любов. Хоч замолоду я й грішив , хоч я й грішив у зрілому віці, Він однаково виявляє до мене добрість та милосердя.

 

Анкерберг: Майкле, Боже милосердя та добрість стосуються навіть тих, хто серйозно згрішив.

 

Іслі: Безумовно. Певен, ми з Джоні можемо сказати, що ми – жахливі грішники. Якби не Його добрість та милосердя, то грішник не мав би надії. Перед тим, як прийшов Христос, усе було інакше. Ми маємо зрозуміти, хто Він, і покластися на Христа. І навіть вірячи в Христа, ми продовжуємо грішити. Але Його милосердя незмінне. Воно ніколи не припиняється й не підводить. Він так полюбив нас, що послав Свого Сина померти за нас, замість нас. Моя мама казала мені в дитинстві, коли ми скаржилися: «Я б відрізала праву руку, якби це допомогло вам. Я б віддала вам свою праву руку».

З віком я почав розуміти, що вона мала на увазі: ти готовий померти за того, кого любиш. Ти готовий зробити все, що можеш, для коханої людини. Бог в особистості Христа так полюбив нас, що сказав: «Я вб’ю Свого Сина, бо Я люблю вас і так ви зможете виправити свій гріховний стан». Ось та Божа добрість та милосердя, які є невимірними.

 

Анкерберг: Майкле, чому нам так важко повірити в це?

 

Іслі: Ми вигадали образ Бога, того, як Він думає та як діє. Він люблячий, милостивий, добрий Бог. Але ми ставимо собі безліч умов. Я не можу любити Бога, який… Я не вірю в Бога, який… Я ніколи не зможу прийняти істину, бо… Але Письмо каже, що Він помер заради нас, за нас, замість нас, і це найбільший прояв. До Римлян п’ять, вісім – це найбільший прояв любові Христа.

 

Анкерберг: Застосуймо теологію в повсякденному житті. Ти не маєш сил. Щосекунди тобі боляче. Гаразд. Як стриматися від буркотливості та постійних скарг дружині? Чи змінило це твої взаємини з родиною? Як ти застосував теологію в своїх обставинах?

 

Іслі: Буває самотньо. Бували часи, коли мені доводилося відступати, йти до підвалу й уникати родини. Коли біль досягає сьомого, восьмого, дев’ятого рівня, то з тобою неприємно перебувати поруч. Тоді залишаємося тільки я, Бог та біль. Я звертаюся до Христа, звертаюся до Його Слова, намагаюся відійти назад. Не для того, щоб зовсім віддалитися. Але бувають часи, коли потрібно піти. І Сінді дає мені цей простір. Нашим дітям нелегко пережити такі моменти. Але в Божому суверенному плані це частина їхньої історії.

 

Анкерберг: В тебе бувають напади депресії?

 

Іслі: Звичайно. Це природній результат для всіх, хто живе з хронічним болем. Ви матимете депресію. І якщо ви маєте добрих лікарів, то вони ставитимуть вам запитання про це. Багато хто вважає, що вживати ліки від депресії – це «не духовно». Я готовий посперечатися про це. Але немає ніякої честі в таких стражданнях, які не дають вам можливості нормально функціонувати.

 

Анкерберг: За яку характеристику Бога ти тримався?

 

Іслі: Я знову й знову повертався до того, що Він любить мене. Він знає про мене все. Він приймає мене попри те, що я грішник і живу з хронічним болем. Джоне, складніше за все мені було від того, що я припинив бути тим, ким був раніше. Це важко прийняти, коли ти належиш до типу А й гадаєш, що можеш зробити все сам. Мені довелося визнати, що я живу життям Христа, а не життям Майкла. Я хочу служити Йому. І тоді ситуація змінюється: «Я служитиму собі чи своєму Спасителеві?»

 

Анкерберг:Я хочу, щоб ти розповів про Барбару й пов’язав усе це з болем, Богом та тобою.

 

Іслі: Барбара – це наша з Сінді добра подруга, яка живе з жахливим болем від розсіяного склерозу. Вона розповіла мені про три речі в темному тунелі: я, Бог та біль. Вона каже: «Я ненавиджу туди потрапляти. Але немає іншого місця, де б я воліла бути, бо всі милиці відпадають і твоя віра або реальна й твій Бог реальний, або це філософія, «ізм» або «ологія». Бо Христос постраждав більше, ніж ми можемо усвідомити, отже, розрада, є братерство страждання. Мені б хотілося, щоб Джоні розповіла про братерство страждання. Я не розумію всього, Джоне. Але є одночасно чудова та жахлива святість, коли ти розумієш: «Я страждав, але не так, як Ісус. Він постраждав за мене, заради мене, замість мене».

 

Анкерберг: Це дивовижно, Майкле. Джоні, коли люди дивляться на тебе, то дивуються. Ми не в змозі зрозуміти, що ти пережила в житті. Ми знаємо, що ти поламала шию. Ти провела в інвалідному кріслі сорок шість років. Але багато хто не розуміє, що останні дванадцять років ти страждала від жахливого болю, який розповзався по твоєму тілу. Тобі доводилося робити операції без анестезії, а тепер нізвідки тебе простромлює біль, який забирає всі сили. Все почалося в Нідерландах, так?

 

Тада: Все йшло до того. Я була в Європі з чоловіком, виступала в різних церквах у Західній та Східній Європі. Я мала напружений розклад, виснажливий розклад. Останні кілька днів ми провели в друзів у Нідерланди. Ми були вдома в нашого доброго друга голандця. Він накрив чудовий стіл і на нас чекала розкішна вечеря з кришталем, свічками та порцеляною. Я сиділа на чолі стола в сльозах, практично в сльозах, борючись з болем. У підсумку я повернулася до нашого друга й розмови відразу ж зупинилися: «Мені потрібно піти. Я просто мушу піти. Мені потрібно прилягти». Я з тих людей, хто зазвичай вирішує такі питання з наполегливістю: зціплює зуби, отягає посмішку й каже «Ми дійдемо до кінця». Але я не змогла цього зробити. Просто не змогла.

Кен відвів мене до сусідньої кімнати й разом з моєю подругою поклав мене на диван. Я чула, як за стіною продовжилася вечеря. Люди сміялися, базікали, цокалися. А я тонула, тонула, тонула. Цей біль підкрадався до мене рік або близько того й дійшов до такого рівня, що я вже не могла його терпіти. Кен, нехай Господь його поблагословить, сказав: «Джоні, щойно ми повернемося до США, ми розберемося, що з тобою не так». Так він і зробив. Я пройшла через усі медичні аналізи, які тільки можна уявити.

Я пам’ятаю, як сиділа в кабінеті лікаря з чоловіком після низки аналізів, очікуючи, що це проблема з жовчним міхуром. Джоні, видали жовчний міхур і все буде добре. Я ніколи не забуду те почуття розчарування, коли почула: «Ні, це не жовчний міхур. Ні, це не нирки й не легені. З цим усе гаразд. Ні, це не кишківник. Як ми розуміємо, Джоні, твоє стегно вискочило з суглоба. Ти маєш косий таз, а твої кістки зам’які для того, щоб робити операцію. Тобі доведеться зробити глибокий вдих і жити з цим далі».

Мені здалося, що між мною та лікарем була товста скляна стіна. І його слова просто відстрибували від цієї скляної стіни. Я бачила всіх, бачила їхні справи, навіть бачила свого дорогоцінного чоловіка, але при цьому почувалася відірваною, відокремленою, ізольованою. Як Майкл на дивані того дня. Тобі здається, що те життя, до якого ти звикла, закінчилося й з цієї миті воно стане страхітливою та жахливою річчю.

 

Анкерберг: Це вплинуло на кілька сфер. По-перше, це почало руйнувати твою віру в Господа та Його суверенність, бо Він допустив, щоб це трапилося з тобою. По-друге, ці обставини почали відштовхувати тебе від Кена та ваших взаємин. Розкажи нам про ці дві речі.

 

Тада: Коли біль став постійним і мене потрібно було перевертати вночі не як звичайно, один раз, а два, три, чотири, п’ять разів, це означало, що Кен мав устати, підійти до ліжка, змінити моє положення, підбити мої подушки, підсунути ковдру й підбити подушку під головою. Я могла пролежати в такому положенні кілька годин, після чого мене потрібно було перевернути на інший бік. Це почало його виснажувати. Я бачила це по його очах. Я відчувала жахливу провину за те, що відштовхую чоловіка та що він вже не має ресурсів, щоб мені допомогти. Це призвело до того, що я відчувала ще більше самотності посеред болю.

Я звернулася до Бога. Я пам’ятаю, як одного разу о другій годині ночі я була в жахливому стані. Я не могла ще раз покликати свого чоловіка. Йому потрібно було вставати о п’ятій ранку і йти навчати в школі. Я не могла попросити в нього перевернути мене ще раз, я просто прикусила язика й лежала в сльозах, сподіваючись, що незабаром встане сонце, день буде яскравішим, а біль піде.

Я пам’ятаю, як сказала: «Ісусе Христе, Божий Сину, правителю неба й землі. Ісусе Христе, Божий Сину, правителю неба й землі. Ісусе Христе, допоможи мені, Божий Сину, правителю неба й землі». Я просто повторювала ім’я Ісуса. Я трималася за Ісуса. Я пам’ятаю, як співала: «Я маю розповісти Ісусові про всі свої випробування, бо я не можу нести цей тягар сама. В скорботі Він радо допоможе мені. Ісус допоможе мені, тільки Ісус».

Звичайно, я мала проблеми з Його суверенністю та з тим, яким буде майбутнє, але тієї миті я відчайдушно схопилася за Ісуса, мою єдину надію, благословенну надію, за того, Хто давно спас мене від гріхів, Хто знову й знову зустрічав мене в мить потреби Своєю благодаттю. Я не знала, яким буде майбутнє, але знала, що якщо Він триматиме мою руку й вестиме мене, я зможу це зробити. Я збиралася це зробити.

 

Анкерберг: Певен, що твоє запитання виникало в розумі багатьох наших глядачів як тут, так і по всьому світу. Вони вірять у Божу суверенність, але вони страждають. Невже досконала Божа воля для мене – це нескінченний біль разом з безнадійністю та паралічем? Як я можу й надалі довіряти Йому, коли біль пронизує все моє тіло й не йде?

 

Тада: Знаєте, коли ми відкриваємо свої серця Ісусові Христу, то не бачимо дрібного шрифту в контракті. Там ясно сказано: «Якщо вірите в Мене, то страждатимете за Мене». Я не розумію логіки Батька в цьому, але заради якоїсь мети, заради якогось плану Він дає Свою радість та мир лише на Своїх умовах? І ці умови вимагають від нас постраждати в певній мірі, як страждав Його Син на землі. Коли Євангелія від Луки каже нам щодня брати наш хрест і йти за Ним, ніхто не хоче йти на хрест. Ми слухатимемо Ісуса на квітковому полі, де Він проповідує про лілії. Ми слухатимемо Ісуса на пляжі, коли Він відходить від берега на човні, навчає та проповідує. Але піти за Ним на хрест, щодня брати свій хрест і розпинати страх, тривогу, сумніви, образи, гіркоту, озлобленість, розпинати гріхи в нашому житті, за які Він помер на хресті – ось що означає ввійти до внутрішнього святилища й розділити Його страждання. Тоді ми відчуваємо все це. Ісус зустрівся зі мною тієї ночі, о п’ятій ранку, коли я не хотіла ще раз будити Кена. Він був там. Його благодаті було досить. Він провів мене. І знаєте що? Настав світанок. День був яскравішим. Ні, біль не пішов. Але Він дав мені надію й я змогла пережити це.

 

Анкерберг: Розкажи нам про свої взаємини з Кеном цього часу.

 

Тада: Я пам’ятаю, як одного разу межа Кена була вичерпана. Він сів край ліжка, мотнув головою, а потім сказав: «Джоні, я не можу цього робити. Я в пастці. Я почуваю, що я в пастці». Коли він це сказав, то я раптово відчула відповідальність: якщо я посланниця Ісуса, то маю подбати про цю людину. Справа не лише в мені, а й у ньому. І після тривалого мовчання я сказала йому: «Любий, якби я була на твоєму місці, то відчувала б те саме. Я не винитиму тебе, не лаятиму. Я не дорікатиму тобі за те, що ти почуваєшся, немов у пастці, або що вже не можеш дбати про мене. На твоєму місці я б теж не хотіла вже дбати про мене. Але я хочу, щоб ти зрозумів, що я розумію, я з тобою в цьому. І я не залишу тебе. Я довірятиму Богові разом з тобою, підтримуватиму тебе своїми молитвами й разом ми пройдемо через це, бо я вважаю, що ти робиш чудову роботу. Ти докладаєш максимум зусиль і це чудово».

Це стало неймовірним поворотним моментом, величезним стрибком вперед у нашому шлюбі. Але це також стало поворотним моментом для мене. Я зрозуміла, що мій біль кричав про безроздільну увагу. Він хотів моєї безроздільної уваги. Але ні. Я зрозуміла, що маю пробитися через нього й подумати про інших, особливо про мого дорогоцінного чоловіка. Я перевела фокус із болю на інших і це стало серйозним кроком до того, щоб витримати його, не здаючись.

 

Анкерберг: Майкле, ти маєш тридцять секунд, щоб сказати щось глядачам. Зараз ти даєш оцінку свого болю в сім балів за шкалою від одного до десяти. Інші теж можуть перебувати на рівні семи-восьми. Що б ти порадив їм зробити?

 

Іслі: Джоне, є дві речі, які підтримують мене. Одна з них – слова Лютера про те, що не обов’язково має стати краще, щоб було добре. Це вибір, який ми робимо в різних реальностях. Я можу вибрати поклоніння, можу вибрати довіру, хоч і не почуваюся добре. Друге – погляд пуритан. Питання не в тому, які добрі твої справи, а в тому, що ти робиш, коли все не так уже й добре. Обидві ці речі неймовірним чином допомогли мені. Є щось більше, ніж постійна абстрагованість на шум болю, якого ти не можеш контролювати або зменшити. У взаєминах із Христом це щось більше, ніж просто фізичний прояв. Це не просто відволікаючий фактор. Існує неймовірно болісне й чудове місце, де ти опиняєшся з Христом і тобі вже ні до кого звернутися. Коли всі милиці падають і вам доводиться боротися, зверніться до Нього. Зверніться до Нього. Він знає. Він дбає. Він любить вас більше, ніж ви в змозі зрозуміти. Віра – це коли ви вірите в це попри обставини, попри те, що каже шум та відволікаючі фактори. Він любить вас надмірно й прекрасно розуміє вас.

 

Анкерберг: Чудово. Друзі, наступного тижня – я сподіваюся, ви приєднаєтеся до нас – ми розглядатимемо третій проміжок часу. Спочатку була погана новина, обставини, які оточують. Ви почули про те, що з вами сталося. Сьогодні ми розмовляли про «довжину». Ви живете з болем, рухаючись до кінця. Дехто з вас приходить до нього швидше за інших. Наші гості кілька разів у своєму житті гадали, що опинялися на фініші. Вони знають, що їм ще треба буде пережити його. Що нам потрібно знати, щоб заспокоїтися в розумі? Що Бог зробить для нас, коли ми опинимося біля пункту смерті? Це буде дивовижна програма. Сподіваюся, що ви приєднаєтеся до нас.

 

+++

Якщо ви хочете знайти взаємини з Ісусом Христом, заходьте на наш сайт за адресою джей-ей-шоу крапка орг і натискайте на вкладку «Помолитися, щоб визнати Ісуса Христа, як Рятівника».