Битва за дискредитацію Біблії. Програма 1

 

Диктор: Сьогодні в «Шоу Джона Анкерберга». Деякі люди питають: «Звідки перші християни знали, що було справжньою християнською вірою, а що – ні, перед тим, як у них з’явилися книги Нового заповіту? Звідки вони знали, які книги включати до новозаповітного канону? А коли писався Новий заповіт, то звідки вони знали, які книги варто було включати до канону Нового заповіту, а які – ні? Хто ухвалював ці рішення?» Ви довідаєтеся про це сьогодні в спеціальному випуску «Шоу Джона Анкерберга».

Джон Анкерберг: Ласкаво просимо на нашу передачу. Дозвольте мені поставити вам таке запитання. Як ви вважаєте, чому перші християни вибрали двадцять сім книг, які сьогодні становлять канон Нового заповіту? Я певен, що ви дивилися телевізор, читали книги, слухали спеціальні випуски по телебаченню, де презентували міріади ідей про те, як ця інформація прийшла до нас. Одні кажуть, що ми втратили всі оригінальні рукописи християн та що Костянтинові довелося змусити писарів написати нові книги в четвертому столітті. Інші кажуть: «Ні, все не так погано, але в нас не залишилося нічого цікавого». Ми хочемо поставити запитання цим людям – провідним теологам світу: «Як відповісти на ці запитання, особливо студентам, які слухають нас»?

ДеррелБок – професор досліджень Нового заповіту в Далаській теологічній семінарії. Якщо ви уважно подивитеся на нього, то згадаєте, що він виступав на Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі, Фокс та Сі-Ен-Ен практично щоразу, коли вони готували історичні випуски про Ісуса. Доктор ДеніелБіУолес – професор досліджень Нового заповіту в Далаській теологічній семінарії. Він один зі світових лідерів з питань текстуальної критики та копій грецьких рукописів Нового заповіту. Він директор Центру дослідження рукописів Нового заповіту. В вільний час він також виступає в ролі старшого редактора Нового заповіту в НЕТ Біблії. Він також написав книгу «Стандартна грецька граматика за межами основ, екзегетичний синтаксис Нового заповіту». Ці люди найкращі.

Дене, почнімо з тебе. Як перші християни вибирали, які книги включити до канону Нового заповіту?

Доктор ДеніелБіУолес: Джоне, це чудове запитання. Я вважаю, що було три базові критерії, які вони почали обмірковувати, коли постало питання про те, що включати до канону, а що – ні. Перший з них можна назвати апостольством або ж античністю. Апостольство означає, що ця праця мала бути написана апостолом або сподвижником апостола. Але якщо ми додаємо поняття античності, то це свідчить про те, що праця має бути написана до сотого року нашої ери. Це має бути документ, який написав або сподвижник апостола, апостол, один з очевидців, або, щонайбільше, представник другого покоління християн.

Анкерберг: Інакше він не мав би повноважень.

Уолес: Інакше він не мав би повноважень. Сьогодні багато теологів кажуть, що канон був відкритим аж до четвертого, п’ятого або шостого століття. Тобто, канон не закривали. Це означає, що ніхто не казав: «Є ці двадцять сім книг і тільки вони ввійдуть до канону». В недосвідченого читача може скластися таке враження: «О, тобто вони могли включити Євангелію від Хоми, Євангелію від Марії, Євангелію від Пилипа, Євангелію від Петра та інші документи, які з’явилися в другому столітті, а також послання апостольських отців. Вони могли включити все це до канону».

Але це не так. Справа в тому, що церква з раннього часу почала розуміти, що їй були потрібні лише документи, які мали печатку апостольства або античності. Є Мураторський фрагмент, про який, як я знаю, ми порозмовляємо трохи пізніше. І в Мураторському фрагменті сказано: «В наш час був написаний «Пастир Герми»». Там сказано «в наш час». Тобто, він каже про друге століття. Він каже, що це добра книга. І так воно й було. Це одне з послань апостольських мужів. Це добра, повчальна книга, але її не потрібно привселюдно читати в церкві, бо вона не має тієї самої печатки влади, як інші книги, про які я казав. Таким чином, ми бачимо, як встановлюються межі, що праці, які з’явилися після сотого року нашої ери, не можуть потрапити до канону. Потрапляють лише ті, що написані до сотого року.

Другий критерій – це загальність. І він ніяк не пов’язаний із суспільством. Цей термін просто означає універсальність. Ця книга має прийматися церквами й передаватися через традиції апостолів, які передавалися єпископам, які, в свою чергу, навчали інших єпископів після себе. Вони кажуть: «Ми знаємо, що все це бере свій початок від цих людей. Ми знаємо, що це вказує нам на ортодоксію. Все це бере початок в апостолів або в їхніх сподвижників. Ми знаємо, що ця книга розповідає нам суть Письма».

Анкерберг: І ми розуміємо, що навіть у другому столітті вони переживали з приводу цього питання. Ось що вони казали.

Уолес: Так. Вони переживали з приводу авторитету апостолів у першій половині другого століття. Я не певен, що вони розуміли, що Новий заповіт варто сприймати, як Письмо. Це інше питання й ми пізніше про нього порозмовляємо. Але коли ми кажемо про авторитетність цих документів, то вони мали прийматися більшістю церков. Було й третє питання – ортодоксальність. Це означає, що ці книги мали відповідати іншим книгам, які, як ми знаємо, розповідали правду про Ісуса.

Анкерберг:Дерреле?

Доктор ДеррелБок:Я вважаю, що важливим моментом третьої категорії – ідеї про ортодоксальність – було те, що було вчення ортодоксії, її основа. І воно рухалося церквою, як ми казали про це в попередніх випусках, через вчення, через доктрини, через гімни, через спів, через таїнства. Таким чином, було правило віри. Іноді ми використовуємо фразу «регула фіде». Було правило віри й ці книги відповідали йому. Багато книг, які не ввійшли до канону, не були визнані канонічними, мали проблеми з «регула фіде», з правилом віри. Вони були виключені через їхній зміст.

Анкерберг: Зупинімося на цьому моменті. Що зробило деякі книги не ортодоксальними? Якими були ключові переконання, яких дотримувалися християни, що змусили їх відкинути все, крім цих книг?

Бок:Ключові переконання, які існували, були пов’язані з тим, що Бог – Творець та що твориво було гарним, що Ісус був цілком людиною та цілком Богом, що твориво потребувало відкуплення. І це стосувалося не лише людини, не лише її душі, а й матеріальних речей. У тому, що твориво потребувало відкуплення, була якась фізична частина. Саме твориво стогне. В посланні до Римлян вісім є відомий вірш, який каже, що саме твориво стогне, очикуючивідкуплення людських синів. Ми бачимо ідею, що Спасіння пошириться на все твориво, що воскресіння має й фізичну частину. Це не лише питання безсмертя душі або чогось такого. Коли інші документи кажуть про твориво, яке споконвічно було недосконалим, та що Бог не несе прямої відповідальності за це, що Він лише дрібна сошка, що Ісус не на сто відсотків людина… Зазвичай перша церква не мала проблем з вірою в Божественність Ісуса. Цікаво, що вони сумнівалися в тому, що Ісус на всі сто був людиною. Вони казали, що коли Він залишав сліди на піску, то людям здавалося, що Його душа…

Уолес: Або що Він ніколи не залишав слідів на піску.

Бок:Саме так. Або що Він ходив по пляжу й не залишав слідів. І коли Він помер на хресті, та Його присутність, яка була в Його людському тілі, покинула Його й Він насправді ніколи не страждав. Щойно хтось казав щось таке, він не міг потрапити до канону. Також, якщо хтось казав, що воскресіння не було фізичним – вибачай! Були певні елементи змісту, які дискредитували ці книги, бо те вчення, яке вже встановила церква, в більшості випадків навіть перед тим, як були написані ці книги, передавалося іншим. Вони знали це й тому казали: «Це не підходить».

Анкерберг: Гаразд. Я в захваті від цього. Повернімося до розмови про те, коли були включені деякі книги. Багато хто каже про Євангелії, про чотири Євангелії. Ден Браун в своєму «Коді да Вінчі» вигадав, що було вісімдесят Євангелій і лише чотири вибрали з політичних мотивів. Порозмовляймо про те, що насправді сталося в історії. Коли рання церква почала розуміти… Коли вона зрозуміла, що ці чотири Євангелії є тими Євангеліями, які включать до канону?

Уолес: Якщо почати з того, що в переліку Дена Брауна вісімдесят Євангелій, то я навіть не знаю, звідки він взяв таке число. Звичайно, ми не знаємо напевно, скільки було Євангелій. Однак, він також припускає, що вони належать до раннього періоду, хоча це й не так. Коли ми кажемо про документи, то ми маємо чотири канонічні Євангелії першого століття. Після цього йдуть Євангелії, які були написані в другому, третьому й аж до дев’ятого століття. І якщо порахувати всі документи з другого по дев’яте століття, і навіть до одинадцятого, то можливо – я знаю, що ти мав Євангелію від псевдо-Матвія дев’ятого століття – то ми кажемо про сорок п’ять – шістдесят Євангелій, десь так. Але вони з’явилися пізніше. Ось у чому суть. І це перше, на що варто звернути увагу. Ми маємо подивитися на ранні матеріали, на ці чотири Євангелії.

Одна з тих речей, якої багато хто не розуміє, криється в тому, що сучасна форма книги, яку ми бачимо сьогодні, коли все зшите ліворуч і ми перегортаємо сторінки – має назву кодекс. Цю форму винайшли в останній декаді першого століття. І ми маємо серйозні докази того, що першими популяризували її саме християни, після чого пішли інші. Перші п’ять століть нашої ери вісімдесят відсотків християнських книг були написані в формі кодексу, в той час як в іншому світі в формі кодексу були написані лише двадцять відсотків книг. Християни використовували цю форму набагато частіше за інших. Дехто припускає, що, можливо, форму кодексу винайшли для того, щоб включати до нього більше однієї книги, в той час як сувій міг вмістити в собі щось не більше за Євангелію від Луки. Ви не могли розмістити в ньому всі чотири Євангелії. Тому існує припущення, що споконвічна форма кодексу, яку використовували християни, була прийнята для того, щоб записати всі чотири Євангелії. Це дозволяло ділитися збірками й розповідати іншим: «Ось книги, які ми цінуємо».

Анкерберг: Які заяви ви бачите, коли переходите від апостолів до їхніх учнів та учнів їхніх учнів? Далі були церковні лідери, які дотримувалися стабільного перебігу доктринальних переконань. Коли вони почали казати про те, що бачать чотири Євангелії й тільки ці чотири Євангелії?

Бок:Ось що сталося в другому столітті. Якщо подивитися на початок другого століття, то ми побачимо апостольських мужів, покоління, яке почалося з Клемента Першого. Він навчався в апостола, але сам не був апостолом. Потім був Юстин Мученик, якого називають першим апологетом. Ми бачимо так званих «апостольських мужів», які презентують ці книги. Зазвичай вони презентують ранню частину, першу половину другого століття. Якщо подивитися на ці праці й поставити запитання: «Як часто книги, які сьогодні опинилися в Новому заповіті, цитувалися тоді?», то відповідь лунатиме так: «Не так часто, як нам здається». Їх нечасто цитували.

Є безліч матеріалів, які схожі на те, що ми бачимо в Новому заповіті, отже, іноді ми не можемо сказати, чи цитуємо ми Біблійну книгу, чи образ традиції, яка представлена в Біблійній книзі. Ось що відбувається. Не ускладнюймо ситуацію й просто скажімо, що люди наразі не цитували книги, а просто подавали теологію. Потім ми підходимо до Юстина Мученика та Іренея. Ось що сталося: на поверхню почали спливати інші рухи. І з появою нових рухів вони почали самі писати книги, які вважали авторитетними для своєї теології. Це був певний спосіб підтримати їхню теологію. І тепер нам потрібно поставити запитання: «На чиєму боці правда, а на чиєму – ні?» Починається діалог і ми починаємо бачити, якими мають бути книги, які презентуватимуть те, в що ми віримо.

Анкерберг: Гаразд. Ми ненадовго перервемося, а потім повернемося й продовжимо нашу розмову. Ми також назвемо вам часові періоди до Нікейського собору та Афанасія, який сказав: «Ось і все». Як вони дійшли від того моменту, коли з’явилися книги, до їхнього поділу та фінальної стадії? Так? І коли дехто з них дійшов до етапу «ось і все»? Ми порозмовляємо про це після перерви.

Анкерберг: Отже, ми знову з вами й ми розмовляємо з двома чудовими теологами: доктором Деррелом Боком та доктором ДеніеломБіУолесом. Ми розмовляємо про ключове питання: «Як були вибрані ці книги, які сьогодні входять до новозаповітного канону? Звідки християни знали, яку з них вибрати?» Ми бачимо інформацію, яка йшла від апостолів, від сподвижників апостолів. Але де на шляху вони сказали: «Ось і все. Більше нічого не буде»? І з’явився канон – книги, яких додержуються християни. Вони також сказали: «Все решта до нього не входить». Гаразд. продовжімо з цього. Як вони включали книги до канону? Які історичні моменти кажуть нам про це?

Бок: Ми почнемо з Юстина Мученика, який почав рясно цитувати ці праці. Немає жодних сумнівів у тому, що вони були взяті з цих матеріалів. Він використовує їх для підтвердження своїх аргументів, захищаючи християнство. Потім ми підходимо до Татіяна. Мені подобається Татіян. Він мав чудову ідею. Він сказав: «Знаєте, чотири Євангелії трохи плутають. Чому б нам не розповісти все в одній історії? Напишімо одну мега-євангелію й назвімо її «Діатесарон». Це слово нічого не означає для нас, бо ніхто не знає латини. Але якщо ви знаєте латину, то знаєте, що це означає «через чотири». Що ж він зробив? Він об’єднав історію чотирьох Євангелій та ще кількох книг, записав в одне ціле й представив церкві в якості нової «промислової» Євангелії, яка розповідає всю історію відразу. Вона мала спростити життя. І хоча в деяких контекстах її й прийняли для літургій і вона виявилася коштовним цінною ля церкви, вона так і не замінила чотирьох Євангелій. Чому? Бо чотири Євангелії занадто вкоренилися для того, щоб їх можна було замінити. Це було в сто сімдесятому році.

В сто вісімдесятому ми бачимо працю Іренея. Він каже, що є лише чотири Євангелії й крапка. До кінця другого століття ми бачимо основу канону. Іноді люди кажуть: «Знаєте, канон не був визначений аж до середини четвертого століття». З технічного погляду це так, але, разом з тим, гадати так помилково. Все тому, що двадцять або двадцять одна книга Нового заповіту існували до кінця другого століття. Ми бачимо чотири Євангелії, бачимо книгу Дій, безліч послань Павла й навіть перше послання Петра. Якщо скласти все це воєдино, то ми одержимо основну колекцію, яка з’явилася до кінця другого століття.

Після цього до середини четвертого століття тривала дискусія про ті книги, які з тієї або іншої причини вважалися такими, що перебувають на грані, бо про них були певні запитання. Ці книги були короткими, такі як послання до Филимона, Юди, друге Петра, або трохи відрізнялися, як книга Об’явлення. Друге Петра та Юди є трохи апокаліптичними. В цьому була невелика різниця. Ось чому знадобився час, щоб ці книги були прийняті. Крім того, були книги, які не потрапили до канону: перше Климента, Дідахе, Пастир Герми. в певний час деякі люди вважали, що ці книги мали авторитет, але вони не одержали загального визнання, яке одержали інші книги. В підсумку ми приходимо до триста шістдесят сьомого року. Афанасій пише так зване «святкове послання» й називає двадцять сім книг. Після цього вони підтверджуються знову на соборах, які проходять наприкінці четвертого – початку п’ятого століття.

Анкерберг: Гаразд. Але повернімося назад. Коли ми почали цей цикл передач, то сказали, що був Ісус, який вибрав дванадцятьох людей. Це були апостоли. Вони проповідували на П’ятидесятницю, через п’ятдесят днів після того, як Ісуса поклали до могили. Вони були живими апостолами. Вони написали книги та послання. І тепер ми розглядаємо те, що перебуває в каноні зараз, що ми носимо з собою, Новий заповіт. Усе це сталося, коли Афанасій сказав: «Ось і все, хлопці. Туди більше нічого не ввійде». Ти кажеш, що фактично все це почало проявлятися ще наприкінці другого століття.

Бок:Задовго до Костянтина. Це важливо.

Анкерберг: Це ключовий момент. Але повернімося до джерел цих книг. Я був вражений, коли ти розповів про це. Не муч наших глядачів.

Бок:Ключове джерело, ключове джерело, яке дозволяє нам зрозуміти, що все це практично сформувалося наприкінці другого століття – це Іреней. Він пише й описує чотири Євангелії. Він наводить аргумент, якого ми ніколи б не навели. Це риторичний аргумент. Фактично, він каже: як є чотири кути, чотири вітри в світі, так має бути й чотири Євангелії. Але суть у тому, що це вказує нам на те, якою вкоріненою була ця ідея. Це було природнє. Ось що він каже.

Уолес: Він не вигадує нічого нового. Він не міг такого вигадати. Для цього мала існувати тривала традиція.

Бок:Це мало бути вкорінене в істині. Люди можуть казати: «Постривайте, постривайте, їх не було тільки чотири. Я знаю про п’ять-шість інших». Єдиний спосіб виправдати таку заяву – це мати зв’язок з тим, що відбувалося насправді.

Анкерберг: Але двадцять сім книг мали дев’ять джерел. Що це були за джерела?

Бок: Так. Це дев’ять людей, які зробили свій внесок у створення нашого Нового заповіту. Це Матвій, Марко. Лука, відповідальний за створення Луки та Дій. Іван є відповідальним за написання Євангелії, книги Об’явлення та послань Івана. Дехто може посперечатися з цим, але багато хто вважає, що вони написані однією людиною. Ми маємо книгу Дій, яка пов’язана з Лукою. Отже, ми маємо Матвія, Марка, Луку, Івана. Дії написані Лукою. Потім іде Павло, Яків, автор послання до Євреїв. Як каже Оріген: «Тільки Бог знає, хто він такий». І потім ми маємо Петра. Здається, це все…

Уолес: Юда.

Бок: Юда. Юда насамкінець. Гаразд. Отже, фактично, дев’ятеро людей написали двадцять сім книг.

Анкерберг: Це були або апостоли, або сподвижники апостолів. І крапка.

Бок: Цілком правильно.

Анкерберг: Що ще ти можеш додати? Звідки студентам знати, що ці люди зробили правильно й вибрали правильні книги?

Уолес: Дискусії про авторство цих книг почалися з самого початку другого століття. Ми бачимо дискусії Папія, ми бачимо дискусії Іренея. Ігнатій каже про апостолів, і Климент теж. І ці дискусії вказують нам на те, що дані книги були написані цими людьми. І хоча вони ще не ставилися до Нового заповіту, як до Письма (на цьому ранньому етапі), вони однаково казали, що люди, які написали ці книги, мали великий авторитет. Ми маємо зрозуміти, що якщо сьогодні хтось прийде й скаже: «Знаєте, в Біблії шістдесят шість книг, але мені здається, що я хочу додати шістдесят сьому. Я щойно написав її. До кого мені звернутися, щоб її опублікували?» Безумовно, є люди, місце яким у психлікарні, які час від часу приходять з такими заявами. Але якщо ми подивимося на документи Нового заповіту, то ми маємо справу з такими самими заявами. Скільки часу церкві знадобиться для того, щоб сказати: «Те, що ми маємо сьогодні – це збільшення до повної Біблії, а точніше, до єврейської Біблії»? До другого століття вони вже дивилися на єврейський текст, як на повноцінний текст. Але тепер з’явилися документи Нового заповіту.

Анкерберг: Гаразд. Знов-таки, сучасне питання: «Хіба не переможці пишуть історію так, як їм того хочеться?» Що ти скажеш на це?

Уолес: Я б сказав, що це робили не завжди переможці. Це робили ті, хто знав істину, повідомляв істину й переконував людей, бо їхнє послання було неймовірно переконливим. Саме завдяки цьому воно й змінювало життя.

Бок:Я вважаю, що важливо розуміти, що основа канону вже існувала перед тим, як політична влада Риму навернулася до християнства.

Уолес: Саме так.

Бок:Таким чином, під кінець другого століття ми бачимо період, коли Іреней та інші почали писати праці на захист ортодоксії. Вони були єпископами. Вони мали владу в церкві, в той час як точилася велика дискусія. Але що надавало їм переконливості? Переконливості їм надавав той факт, що цей матеріал та їхні заяви ґрунтуються на традиції. І в усьому цьому ми бачимо несподівані варіанти. В попередніх випусках ми казали про те, що Лука не був сподвижником Павла, якого можна було б прикріпити до Євангелії, якщо потрібно було вибирати когось зі сподвижників Павла. Марко явно не був тим, кого б ми вибрали для написання Євангелії, пов’язаної з Петром. Як ми знаємо, він підвів Павла в місії й виїхав додому. Він злякався. Павло навіть не взяв його з собою в наступну місіонерську подорож. Якби ви вибирали навмання, то точно не вибрали б цих людей. Ми бачимо такі розриви, як я їх називаю, ганебні моменти в традиції, які вказують на її дійсність.

Анкерберг:Дене, я хочу, щоб ти зробив висновки.

Уолес: Я б сказав, що факт у тому, що автори першої церкви розуміли, що ці документи були написані апостолами, апостолами та їхніми сподвижниками. Це дало їм такий авторитет, якого не мали праці з другого століття й далі. Саме так вони в підсумку й визначили книги, які ввійшли до канону.

Анкерберг: Це дивовижно. В нас залишився ще один момент: «Хіба писарі не перекрутили текст?» В «Перекручених словах Ісуса» БартЕрман каже, що існує чотириста тисяч варіантів рукописів, відмінностей, які з’явилися в копіях. Але ж віршів усього сто тридцять шість тисяч?

Уолес: Сто двадцять вісім тисяч сто шістдесят два слова.

Анкерберг: Тобто, по три варіанти кожного слова Нового заповіту. Звідки знати, де тут оригінальні слова, які використовували апостоли? Ось якою буде наша тема наступного тижня. Почуйте авторитетну відповідь. Я сподіваюся, що ви приєднаєтеся до мене.

 

+++

 

Якщо ви хочете знайти взаємини з Ісусом Христом, заходьте на наш сайт за адресою джей-ей-шоу крапка орг і натискайте на вкладку «Помолитися, щоб визнати Ісуса Христа, як Рятівника».